Поліщук Єлизавета, Здолбунівський ліцей № 5 Здолбунівської міської ради

Вчитель, що надихнув на написання есе — Бурець Тетяна Богданівна

"1000 днів війни. Мій шлях"

24.02.2024
День, який, розділивши наше життя на до і після, змінив та зміцнив нас як майбутнє нашої держави.

Що я пам'ятаю про цей день, перебираючи спогади в голові? Уривки зі стрічок новин, черги в магазинах, люди, які метушаться та панікують, але небо в цей день я запам'ятаю назавжди: воно було розлючене, ніби ось-ось буде грім та блискавка, але небо мовчало та сумувало разом із нами…

Потім був запах підвалу та павуки, які я виймала з волосся, коли виходила на вулицю. Весна промайнула в очікуванні перемоги, за нею літо. За ними осінь та навчання.

Незалежно від пори року в групі нашого району з'являлись щодня світлини чоловіків, молодих та сивочолих, на тлі блакитно-жовтого стягу, родичі, друзі, знайомі…

Про себе: я — справжня провінціалка :)
Із маленького містечка Здолбунів на Рівненщині. Де всі знають всіх, де пішки можна легко дістатися з одного кінця міста в інший. Я люблю своє місто. В ньому живуть мої рідні, мої вчителі, мої друзі...
Тому навіть у війну мій дім — моя тиха гавань.

Тоді я не знала, але першого липня розпочався новий етап мого життя... Мені стало погано та я заснула важким сном, не тим, що в казках, а справжнім і темним...

Довгі коридори лікарень, які я бачила, коли на мить розплющувала очі, а далі — дорога до місця моєї останньої надії – київського ОХМАТДИТу.

Я їду в реанімобілі — і краплі дощу на моєму обличчі, які падали через люк...

І ось почалися довгі місяці реанімації, безрезультатного лікування, довгі діалізи, плазмофорези, просто переливання всього, що тільки можна. Це все на тлі постійних тривог, вибухів, смертей моїх сусідів по реанімації. Паралельно точаться дві війни.

А у вересні померла моя бабуся. Я пам'ятаю, як вона водила та забирала мене з танців, привозила мені гостинці в серветках та допомагала розвиватись, не пропускала жодного мого виступу та підтримувала мене у всіх починаннях.

16 вересня світ розбився для мене остаточно. Матуся поїхала додому на похорон, а я плакала в подушку, почувала і почуваю провину, що не змогла бути з бабусею, провести її в останню дорогу. Проте вона завжди в серці зі мною.

Лікування продовжувалося. Діагнози змінювалися, але в Києві так і не змогли встановити остаточний. Мій лікар жартома називав мене мрією доктора Хауса. Тому моя невеличка подорож, яка почалась зі Здолбунівської поліклініки, ставала все довшою та набирала нових масштабів.

У лікарні було чути вибухи, тому, взявши подушку та ковдру, я спускалась сходами до довгого коридору, де стояли невеличкі матраци, на яких відразу мостилось багато діток.

Зрештою, ми вимушені були шукати рятунку в іншій країні. Так я потрапила до Італії.
Знову реанімобіль. Польща. Літак. Рим. Незнайомі люди, культура, мова… Все було чужим, мій мозок не міг осягнути красу цього міста, а серце плакало за домом.

Тричі на тиждень я їздила на діаліз, повертаючись, падала на ліжко та засинала міцним сном.

Іноді ми зустрічали пані, яких легко видавали очі, обличчя та блакитно-жовта стрічка на сумці. Українська мова наче промінчик сонця, мед для моїх вух і душі.

Почалося літо, а з ним прийшли жахливі новини про те, що токсикології Охмадиту вже немає, розбите відділення, яке за п'ять місяців я вивчила як свої 10 пальців. Я відчувала біль, гнів та безпорадність.

Восени відбулася операція по трансплантації, і моя мама — донор нирки. Це була моя третя реанімація, однак я знову відчула життя без потреби в машині та страху випити на міліграм більше, і завдячую цим Богу і моїй мамі, яка без зайвих зволікань віддала мені часточку себе.

На завершення я хочу сказати, що час не лікує, а загартовує.
Вірю, що Україна обов’язково переможе. Буде мир, спокій, вільне небо!
Борімося до повної перемоги! Усупереч усім прогнозам.
Я обов'язково повернуся до нашої Богом даної України!