Гук Марта, ДПТНЗ «Рівненський центр професійно-технічної освіти сервісу та дизайну»

Вчитель, що надихнув на написання есе — Безушко Ірина Володимирівна

"1000 днів війни. Мій шлях"

Кажуть, кожна п’ята розмова зводиться до теми про Гітлера. Мабуть, так було до того, як почалося повномасштабне вторгнення РФ на українські землі. Тепер, мабуть, кожна п’ята розмова зводиться до війни із найгіршими сусідами планети. Колись я вважала, що, коли стану бабусею, буду такою собі сучасною і на одній хвилі з молоддю. Ага, звичайно... Я вже стаю все більше і більше схожою на бабцю, яка багато говорить про війну і засуджує сучасних підлітків, а це мені ще навіть не 20. Як би іронічно не звучало, але така реальність.

І ця реальність триває вже 1000 днів. Як казав мій братик: “Колись на строковій службі мав календар, де щодня бачив, скільки залишилося до ДМБ. Жаль, що зараз не можна глянути скільки до кінця війни…”.

Після тисячного дня, настає тисячна ніч… На війні цікаво виходить із цифрами: одні йдуть у зворотному порядку, інші – з кожним днем зростають. Але найгірше те, що зазвичай ці всі цифри означають утрати. Загалом, 1000 днів – неабиякий шлях.

Особливо, коли майбутнє часто залежить більше від долі, аніж від самого себе і ти живеш, щоразу видихаючи, коли смерть обрала не тебе.

Якось у соцмережах натрапила на коротеньку історію одного гранатометника з позивним “Джаджа”. Вона мені дуже запам’яталась. Хлопець писав, що якось, коли вони пішли на штурм, він спіймав кулю в шолом, а тоді підняв голову і гукнув: “Не вбив!!!”. Наступна куля попала вже в обличчя, але навіть не зважаючи на це, він продовжив виконувати завдання. Доки нас захищають такі войовничі і відчайдушні хлопці та дівчата, ми можемо зберігати спокій і бути надійним тилом.

Шкода, що ми не мали змоги обирати, чи йти нам усім таким шляхом. Ми просто мусимо… У стані війни, коли ворог зазіхає на найважливіше, ми маємо чітко розуміти, хто ми є і за що боремося.

Мій шлях такий, як і кожного українця – бути і вчитись бути патріотом. Ми усі в одному човні, тож повинні робити щось, щоб нам усім стало трохи краще, робити щось, щоб не втратити те, що маємо.

Так, можливо, я і стану бабцею, яка багато говорить про війну, але я знаю, що на своєму шляху повинна зробити все, щоб шляхи моїх онуків ні на мить не зачепила війна.

Мабуть і дня не минає, щоб я не згадала слова Кузьми Скрябіна про те, що війна – найбільш ідіотський винахід людей. Думаєте, це може стати моєю улюбленою фразою в поважному віці?