Кобилинська Юлія

10 клас, Шевченківський ліцей № 1 Шевченківської селищної ради Куп’янського району Харківської області

Вчителька, що надихнула на написання – Коваленко Юлія Юріївна

Війна. Моя історія

24 лютого 2022 року я прокинулася від якихось глухих вибухів. За вікном ледь сіріло. На кухні голосно говорив батько, мама плакала. Потім тато зайшов у нашу з сестрою кімнату і сказав: «Почалася війна. Швидко одягайтеся. Бомблять Чугуїв». Я вийшла до мами. Вона складала теплий одяг та документи у дорожню сумку.

Батько пішов на роботу, хоч як ми його не вмовляли залишитися вдома. До нас прийшла сусідка, і після кожного сигналу повітряної тривоги ми всі разом спускалися в погріб.

Російська техніка заїхала до нас у селище вже в перший день. Кожен із нас щохвилини читав повідомлення від рідних та друзів про те, що їдуть колони танків, військових автомобілів. Спочатку орки проїжджали повз наше селище ніби транзитом, зупиняючись на деякий час на якійсь вулиці та до смерті лякаючи людей.

Але за два — три дні ці оркостанці почали вже впроваджувати свій порядок у селищі. Вони зірвали прапор на площі, а коли хтось його тихцем повісив, то знову зірвали жовто-синій і танцювали на ньому.

Орків ставало все більше і більше. На полі, недалеко від мого будинку, вони влаштували собі полігон для тренувань, у деяких дворах постріляли качок. Певно, тренувалися... У той період нас нерідко жахали автоматні черги. А ще я ніколи не забуду день, коли батько прибіг додому і сказав, що танки в центрі почали окопуватися біля кафе, готуючись до бою.

Наших знайомих вигнали з будинку (щоправда, дозволили забрати собаку та мотоцикл) і почали рити траншею. А потім виявилося, що вони сплутали Шевченкове з Ізюмом. Вони виїхали, залишивши після себе безлад та прихопивши цінний годинник та прикраси.

У квітні зник зв’язок, а потім світло, інтернет та вода. Через деякий час почали зникати люди, особливо чоловіки, тому ми дуже хвилювалися за батька.

Андрія Михайловича Булигу, вчителя моєї мами, нашого відомого краєзнавця ця сволота заарештувала. Його доля до цього часу нікому не відома.

Влітку багато людей виїхало з селища через Печеніги. Іноді здавалося, що Шевченкове стало пусткою, точніше — тюрмою. Батьки боялися їхати, тому що для кожного це був страшенний ризик. Наприклад, моя вчителька зі старенькою мамою та її котом тричі поверталися додому, бо не випускали оркостанці, одного разу вони навіть потрапили під обстріл, але виїхали.

Орки встигли відкрити «расєйську» школу. І я пишаюся своїми вчителями, та ні: я була в цьому впевнена, що жоден учитель із нашого ліцею не піде на співпрацю з окупантами. Було, правда, два асистенти..., але без них наш заклад став кращим.

Тоді ми із сестрою гуляли лише у дворі, бо ходили деякі наші колаборанти і лякали батьків, що заберуть дітей до інтернату, якщо вони не будуть навчатися.

У перших числах вересня вже і наша сім’я наважилася на виїзд. Батьки боялися за нас, та і вибухи були все гучнішими.

Але сталося диво, на яке ми всі сподівалися: наше селище звільнили 7 вересня воїни ЗСУ. Цю радість описати неможливо словами. Коли я побачила український прапор і наших військових, то рівень мого щастя дорівнював сумі радісних моментів усіх моїх днів народжень. У листопаді ми вже навчалися, хай онлайн, але зі своїми вчителями.

На сьогодні нам складно, часто лунають тривоги, бувають страшні прильоти, бо та недокраїна не дає нам спокійно жити. Показали себе на повну наші гнилі земляки - колаборанти, які навели страшну біду на нашу Грозу. Немає жодної людини в селищі, яка б не знала когось із загиблих, а наймолодший восьмирічний Ваня Козир був учнем мого ліцею. Але поки я не готова про це говорити...

Час іде, одні події змінюють інші. Та я дуже хочу, щоб страшна сторінка життя маленького селища не загубилася на теренах історії, бо саме мої земляки є свідками нелюдських злочинів росії, саме їх звинувачення ляжуть в основу вироку оркостану в Гаазі.