Шмітько Поліна, 14 років,

Дніпровська загальноосвітня школа І-ІІІ ступенів № 2, с. Дніпровка

Есе «День, коли почалась війна»

Що таке війна? Кожен  розуміє її по-різному. Але для всіх – це біль, страждання і смерть. Наша Україна пережила багато війн, одна з них триває зараз.

У квітні 2014 року вся країна заговорила, що почалась війна. Я була ще зовсім дитиною, але пам’ятаю: це був теплий весняний день, який не віщував нічого поганого. Коли по телевізору оголосили, що в Україні почалась війна, моє серце здригнулось від жаху, кров у жилах захолола.

До цього я не зовсім розуміла сенс цього слова. Так, раніше розповідали про Першу і Другу світові, але одна справа чути про це, а інша - бути в епіцентрі подій.

Пам’ятаю: в нашій місцевості почалася мобілізація до армії, і сотні солдатів і добровольців пішли у гарячу точку країни. А після… все як уві сні, у жахливому сні, від якого неможливо прокинулися.

Кожен день ми чули про безліч загиблих, і не тільки вояків, але і мирних жителів. Багато людей покидали свої будівлі та тікали деінде.

Так сталося з друзями моєї сім’ї. Вони тікали з Донецька, брали лише найнеобхідніше, були налякані та розгублені. Ніхто не міг їм допомогти. Переселенці розповідали, що найстрашніше було вночі, коли просинаєшся не від гуркіту грому, а від звуку гармати, і ти не знаєш, чи влучить сьогодні вона в сусідній будинок або в твій. А ще постійні постріли автоматів. Дивно, але з часом звикаєш, і навіть стає якось не по собі, коли їх не чути.

Однієї ночі гармата влучила у сусідній будинок, загинули всі. Саме тоді знайомі прийняли рішення залишити рідну домівку.

Моя родина слідкувала за новинами з Донбасу. Неможливо було збагнути, як люди можуть пережити стільки горя? Живучи в постійному страху, вони змушені ховатися в підвальних приміщеннях або саморобних укриттях, де могли просидіти декілька днів без води та їжі.

Зараз війну на Донбасі називають найдовшою, вона є свідченням того, що у двадцять першому столітті людство не вміє вирішувати конфлікти без кровопролиття…

Вже сім років під звуки пострілів народжуються діти, навчаються учні, працюють їхні батьки. Тисячі постраждали від невирішеного політичного конфлікту. Скільки ще має бути втрат, щоб наші політики зрозуміли, що війна - це не вихід?

Колись яскраві міста Донецьк та Луганськ буяли життям, щасливими посмішками своїх мешканців, а зараз перетворились на згарища.

Я мрію, що ця довга і нікому непотрібна війна закінчиться, що більше жодна людина не постраждає, і на нашу землю більше ніколи не впаде ні однієї краплі невинної крові. Сподіваюсь, що людство все ж вирішуватиме конфлікти мирним шляхом, бо завжди можна домовитися один з одним.