На згадку Світлані Фірсової найчастіше приходять невеселі спогади. Мабуть, вони найсильніші, бо вразили її до глибини душі. Чоловік помер давно, а тепер і син загинув. Втрата сина стала найбільшим горем у її житті, страшнішим від жахів війни. Вона знайшла сили жити заради онука.
Ще до війни я працювала електромонтажницею на заводі у Луганську. Все у мене було, медалями нагороджували, молодь навчала, стала ветераном праці.
У мій день народження, 30 років тому, у мене помер чоловік. Син тоді служив в армії, і його насилу відпустили на похорон. А коли у нас війна трапилася, син служив прикордонником. Він загинув і я навіть поховати його не змогла, матері не можуть туди приїхати. Ось уже сім років їжджу за 200 кілометрів на могилу.
Все змінилося для мене, все скінчилося, коли загинув син. Бомбування були просто нічим порівняно з цією втратою. 25-те назавжди залишилося для мене страшною датою, тепер я до церкви ходжу в це число. Якось приїхала додому та бачу: дев'ять метрів труби газової немає, вікон у будинку немає. Не стало сина – і нічого не стало.
Залишилась я одна, вся в бігах та у справах. То документи після загибелі сина оформляла, то поламала руку, то на нозі зв'язки порвала. Спасибі, хлопці-прикордонники допомагають, зараз дров привезуть, наколють. Дуже хочу переїхати туди, де сина поховано, щоб бути до нього ближче.
Я вдячна своїй невістці за те, що вивезла онука із зони конфлікту та дає йому гарну освіту. Я свою пенсію також віддаю йому на навчання. Для мене це зараз – найголовніше.
Найбільше у світі чекаю, коли повернеться мир і тиша до нашої Станиці. У 2015 році я навіть вірші про це написала, якраз у 50-ті роковини мого життя тут. А мрія в людини завжди має бути. Моя мрія побачити онука, продовження мого сина. Нехай він буде здоровим, освіченим та щасливим.
