Мені 65 років. У мене є чоловік і син. Ми жили у селі Білогір’я Пологівського району Запорізької області. На другий день війни чоловік виїхав у Запоріжжя, щоб мати змогу проходити діаліз. Потім підірвали міст, і вже було неможливо дістатися до траси.

Ми з сином весь час ховалися в погребі. Кіт також спускався разом з нами: навіть тварина відчувала небезпеку. Ми заходили в будинок, щоб швиденько приготувати їсти на газовій плиті.

Світла й води не було. Росіяни бомбили нас із літаків. Коли ми сиділи в погребі, чули, як летіли уламки снарядів, будинків.

Наш місцевий волонтер Віктор отримав поранення. Він привозив хліб. Ми ходили до нього заряджати телефони. У нього була ферма - йому довелося випустити корів у степ.

29 березня по нас з сином приїхав чоловік. Того ж дня між нашим і сусідчиним обійстям розірвався снаряд. Осколки потрощили паркан і вибили вікна. Про це нам розповіли люди, які залишилися в селі.

Ми полями доїхали до Преображенки. Жили там кілька місяців. Потім у кухню влучив снаряд - ми ледь встигли заскочити в підвал. Після того виїхали до Запоріжжя.

Зараз у Білогір’ї немає жодного мешканця. А в сусідньому селі, окупованому росіянами, залишилося чотири людини. Ми не знаємо, що з нашим будинком. У Білогір’я нікого не пускають.