Авдєйчик Ангеліна, 2 курс, Галицький фаховий коледж імені Вʼячеслава Чорновола 

Вчитель, що надихнув на написання есе - Безкоровайна Марія Любомирівна

«1000 днів війни. Мій шлях»

Важко писати про війну. Розказувати свою історію, коли кожен має, що сказати, у кожного свій біль, свій шлях та вибір… Ця війна для мене має обличчя мого дядька, який чи не з перших днів пішов захищати нас.

Він був на передовій майже два роки. Коли телефонуємо  - завжди каже, що все добре, жартує. Памʼятаю, кажу: « В нас сьогодні тривога тричі лунала. Вже набридло ходити в підвал» .

А він мені: « Тривога? А в мене тут немає тривог, хах». І тоді розумію , які ж в мене тут мізерні клопоти, коли там з іншими бійцями  вони виборюють наші життя ціною власних.

«Дядька Сашу поранили, не знаю точно, що і як…. Вже будем чути», - з цими словами і прийшло розуміння слова «війна». Пізніше до нас дійшла звістка,   Він отримав травму, коли  рятував побратимів, постраждала нога. Через декілька днів його доправили в Тернопіль. Це був неймовірний збіг. Я тут навчаюся, тому була готова прийти на допомогу, як тільки зможу. Він зателефонував мені та сказав, де знаходиться та що потрібно  принести. Коли я прийшла до нього, не можу описати , що я відчувала , біль, відчай, хвилювання – бо попереду невідомість….аби лиш все було добре та без важких наслідків. Хоча він тримався і як завжди жартував - я плакала.

А дядько Саша казав свою фразу: « Нічого, прорвемось». Змарнілий , в інвалідному візку, і з ясними, блакитними очима у яких горіло більше життя та надії, ніж будь-коли раніше.

Я була першою, кого він побачив після двох років на передовій. Ми багато говорили. Я намагалася плести різні нісенітниці, аби тільки не згадувати про війну.

Я відвідувала дядька Сашу майже кожного дня, допоки його не перевели в інше місто. Приносила необхідні речі, але він теж завжди пригощав мене різними смаколиками. Було помітно, як йому важко, але він тримався з усіх сил. З ним у палаті були й інші військові. Вони завжди жартували і були такими веселими, що навіть не вірилося, що  недавно були в самому пеклі.  

Коли я приходила, то ми завжди розмовляли про все, та про війну дуже рідко. Але інколи дядько мимоволі  згадував  те, що довелося йому пережити та побачити на власні очі, і після почутого у мене розривало серце на друзки.

Я слухала й старалася не плакати, бо розуміла, йому важливо виговоритися комусь, важливо бути вислуханим. Сьогодні мій дядько на реабілітації. Його стан покращився. Дивлячись на нього, я відчуваю невимовну гордість. Не кожен здатен пережити таке і залишиться світлою та такою відкритою людиною.

Ця війна навчила мене цінувати кожен момент і менше хвилюватися через дрібниці.

Це мій був шлях під час цих 1000 днів війни, який ще не закінчився. Дядькові вже краще, тому зараз я намагаюся допомагати іншим воїнам та волонтерам. Нехай мій вклад невеликий, але для мене важливо робити хоча б щось для тих, хто на передовій дивиться в очі смерті. Тож, як каже дядько Саша : « Прорвемося!»