Перший день був жахливий. Люди бігли до супермаркетів, скуповували всі продукти, були в паніці. 

Ми жили два місяці, можна сказати, в тюрмі. Дуже було тяжко бачити, що робиться з містом: немає продуктів, у магазин не можеш піти, ніхто не працює. На вулицю також було тяжко вийти через психологічний тиск. А потрібно ж далі жити. 

Зараз ми в Одесі. Складно знайти роботу, тому що її не так багато, а люди поприїжджали і хочуть працювати. На всіх роботи не вистачає. Багато бізнесів на початку не працювали. Зараз уже трошки краще. 

Їжу можна було купити, але потрібно було стояти в черзі за одними продуктами, а потім - за іншими. І зараз люди там так живуть. Хочеш купити щось, але можеш узяти тільки в обмеженій кількості. Ось такі складнощі були.

Люди допомагали одне одному. У кого було більше продуктів – ділилися. Ми всі в цей період згуртувалися.

Потрібно було все покинути та поїхати. Це нелегко психологічно. А що далі? Що буде з житлом? 

Ми надіємося повернутися. Сподіваємось, що з містом усе буде добре. А загалом – суцільна невідомість. Хочеться повернутися у своє місто, у свою квартиру.

Ми виїжджали нормально. Стояли приблизно п’ять годин - нас затримали і ми чекали. Психологічно було тяжко виїжджати. Усі були в напруженні, переживали, щоб усе пройшло добре. Нам пощастило: ми не стояли в полі, нічого страшного не було. 

Ми спочатку виїжджали туди, де безпечніше, а тоді вже думали, куди далі їхати та як жити. Уже деякий час пройшов. Ми влаштувалися і працюємо.

Звичайно, ми впевнені, що будемо краще жити, що всі зможуть повернутися додому, до своїх сімей. Бо зараз усі по різних країнах та містах. Добре, що можна спілкуватися по інтернету, але хочеться побачити близьких людей, обійняти. Я думаю, ми будемо краще жити, ніж до цього, будуть процвітати наші міста, усе будемо відбудовувати.