Рогова Марина, 10 клас, Чернігівський ліцей з посиленою військово-фізичною підготовкою 

Вчитель, що надихнув на написання — Козлова Тетяна Миколаївна

Конкурс есе «1000 днів війни. Мій шлях»

Війна… Це слово, яке з 24 лютого 2022 року змінило мій світ і світ мільйонів українців. Ось уже минула майже тисяча днів, як наше життя перетворилося на боротьбу за виживання, за свободу, за майбутнє. Цей шлях став випробуванням для кожного з нас, а також пробудив силу і єдність, про які раніше ми навіть не здогадувалися.

Мій ранок 24 лютого почався з маминих слів: «Почалася війна! До школи сьогодні не йдеш!» У цей день тато ухвалив рішення вивезти нас із мамою з міста до знайомих. Ми зі сльозами на очах і жахом у серці залишили свою квартиру й поїхали.

Перші дні війни мене ні на секунду не полишало відчуття хаосу й шоку. Здавалося, що все, що я знала й про що мріяла, руйнується на очах. Страх, тривога та невизначеність супроводжували кожну хвилину, кожен крок. Але водночас саме в цей момент я зрозуміла, наскільки важливо залишатися зібраною й підтримувати близьких.

Щодня заспокоювала вагітну маму, знаходила слова підтримки.

Добре памʼятаю величезні черги за хлібом, молоком та іншими продуктами.

Кожного дня ми чекали гарних новин, але натомість отримували інші: у кількох знайомих згоріли будинки, гинули маленькі діти, руйнувалося наше місто. Найстрашніше було вночі, коли не можна вмикати світло, а над будинком літає літак, який напередодні скинув бомбу в передмісті.

А ще дуже-дуже хотілося додому.

Коли завершилась блокада міста, ми відразу ж повернулися в рідний дім.

І хоч квартира наша була всипана склом від вибитих вікон, не було води, газу, але ми були вдома, і цьому дуже раділи.

У цей час зʼявився на світ мій братик. Зараз йому лише два рочки, але цей маленький хлопчисько добре знає, що таке повітряна тривога і що потрібно йти в укриття.

Коли ворог щодня обстрілював місто, мости були зірвані й залишалася тільки одна «дорога життя». Поступово я зрозуміла, що

головний виклик цієї війни — не лише фізична небезпека, а й психологічна боротьба. Щодня доводилося знаходити сили й мотивацію рухатися далі, незважаючи на повідомлення, новини про обстріли, «шахеди», втрати й руйнування.

За цю тисячу днів я відчула, як війна змінює пріоритети. Те, що раніше здавалося важливим, втратило своє значення. Амбіції, матеріальні цілі – все це відійшло на другий план. Натомість головними стали сім’я, здоров’я, безпека та мир. Я навчилася цінувати прості моменти: радіти дзвінкам друзів, щирому сміху рідних тощо.

Війна також показала справжні обличчя людей навколо. Одні стали героями – волонтерами, військовими. Інші, на жаль, обрали шлях байдужості. Але саме в ці моменти я зрозуміла, що справжня сила – це об’єднання навколо спільної мети. Незважаючи на втому й біль, українці стали єдиною родиною, яка бореться за своє право на існування.

1000 днів війни – це ще й мій шлях пізнання себе. Я навчилася не опускати руки, вірити, навіть коли все здається безнадійним. У такі моменти розумієш: перемога – це не лише виграні бої, а й уміння залишатися людяним, не втрачаючи віри в краще майбутнє.

Я знаю, що колись ми з гордістю озирнемося на цей час і зможемо сказати: «Ми пройшли це до кінця, ми не здалися!» Вірю, що разом ми обов’язково здолаємо всі труднощі та зустрінемо новий світанок у мирній країні. Ми переможемо!