Тетяна Миколаївна з сім’єю прожила в окупованому Херсоні майже п’ятдесят днів, але згодом виїхала на підконтрольну Україні територію

24 лютого я з сім’єю була вдома у рідному Херсоні. Зранку мене мені зателефонувала подруга і сказала, що почалася війна. Я увімкнула телевізор, але нічого не могла зрозуміти зі слів ведучих, а потім пролунав сильний вибух в аеропорту в Чорнобаївці. Я розбудила доньку, і ось так ми сиділи до десятої години в якомусь ступорі. потім одяглися і пішли у супермаркет.

Ми жили на дев’ятому поверсі, тому чудово бачили велику кількість російських військових, які йшли на Херсон.

На вулицях міста був хаос і паніка, довжелезні черги на заправки, в аптеки й магазини. Мені здавалось, що це страшний сон. У мене було відчуття безпорадності, бо за нас вирішили, як ми тепер повинні жити.

Проживши сорок сім днів в окупації, ми вирішили евакуюватись – це був шлях сірою зоною довжиною у сто кілометрів. Ми взяли з собою нашу кицьку і дві валізи й зробили вигляд, наче їдемо в село до бабусі на три дні.

До початку війни моя донька проживала в Києві й приїхала до мене на день народження, яке було двадцять третього лютого. Вона повинна була вертатися наступного дня, але цього не сталось.

Мене приємно здивувала згуртованість людей в окупації: сусіди намагалися допомагати один одному.

У Вайбері з’явилася група нашого під’їзду, де всі повідомляли інформацію про відчинені магазини, - це був час "голодних ігор" в Херсоні.

До війни я працювала бухгалтером в бюджетній сфері. Зараз не працюю, бо вірю, що повернуся до рідного міста і на свою роботу.