Ми проживали в Харкові на Північній Салтівці. З першого дня війни нас обстрілювали. Кому тільки не телефонували, ніхто не хотів нас забрати з Салтівки. Ми весь час були в підвалі. Там не було світла, вода по-кісточки. У дитини від страху почалася блювота, і я зрозуміла, що потрібно вибиратися. А обстріли були постійні.

Ми пішки пішли на вокзал і там таку кількість людей побачили, що вжахнулися! Сіли в потяг, там – давка нереальна.

Доїхали в Полтаву, там поселилися в спортзалі. Потім нас добрі люди взяли до себе, дали нам кімнату. А 15 березня почали вибиратися в Сумську область до родичів.

Було страшно, але мене тримало те, що біля мене була дитина. Мені потрібно було тримати себе в руках, щоб дитина не бачила мого страху.

Я бажаю, щоб війна якнайшвидше закінчилася. Хочу жити в Україні, хочу, щоб у нас все наладилось і все було добре.