В перший день війни я прокинувся від вибуху. У моєї 13-річної дитини руки трусились від страху, і я нічого не міг зробити. Мужики нічого не можуть подіяти цьому, що твориться. Довелося виїжджати.

Тоді виїжджало дуже багато машин. По трасі в сторону Вінниці виїхати було важко. Ми трошки побули то там, то тут, але ніде немає краще, ніж у себе вдома.

Звісно, похитнулись нерви, здоров'я. Хтось зі знайомих помер, хтось від нервів страждає. Було дуже багато нехорошого. А що тут хороше може бути? Війна є війна. 

Як собаки, бігаємо, незрозуміло куди і чого. Десь ховаємося, кудись тікаємо від вибухів і всього.

Нам багато організацій допомагали: Червоний Хрест, ООН, Фонд Ріната Ахметова. Усім, хто допомагав, дякую. Ясно, що допоможе людині кожна копійка, тому що створювалися трудності всілякі. Будь-які допомоги приємні, тому що пенсія маленька: три тисячі – так це вже добавили, а так було 2800. Хіба можна на таку пенсію прожити і ще дитя підтримувати? 

Одне бажання: жити в мирі, щоб не бачили цієї мерзоти. Щоб люди жили, щоб діти не гинули. Оце моя мрія. Щоб жити не в страху, а в нормальному житті. А головне - щоб було здоров'я, а решта покаже по ходу дійства.