Гирина Марина, 8 клас, Ліцей №21 міста Житомира

Вчитель, що надихнув на написання есе - Магалецький Андрій Михайлович 

«Подія, яка змінила все. Сила допомоги»

Привіт, я Марина, мені 14 років, я з міста Житомира. Якщо розповідати про себе,  то я з звичайної сім'ї, де є мама, тато і сестра Яна. Професійно займаюся спортивною аеробікою з шести років. Маю посвідчення кандидата у майстри спорту України.

Мої батьки, як і більшість членів нашої родини, — викладачі в університеті. І коли я кажу "більшість членів нашої родини", то не перебільшую, бо обидві мої бабусі, дідусь по татовій лінії і, звичайно, мама й тато є або були викладачами.

І так сталося, що з дитинства всі мені казали, що я маю бути відмінницею, любити читати і все таке... Частину з цього я все-таки виконала, ставши старостою класу. Тож приблизно до сьомого класу я ненавиділа школу і все, що з нею пов'язано. Проте зараз я маю небагато, але вірних друзів — однолітків та не тільки — саме зі школи. Але все ще ненавиджу уроки та домашнє завдання. Думаю, я достатньо розповіла про себе та можу переходити до основної теми есе.

Війна почалася в 2014 році, і, на жаль чи на щастя, я не пам’ятаю нічого з того часу. Було б дивно, якби пам’ятала, бо мені тоді було лише 3 роки. Тож моя розповідь про повномасштабне вторгнення починається з 23 лютого 2022 року.

Мені тільки виповнилося 11 років. Це була середа, вечір... Ми з сестрою в одній кімнаті робимо уроки. До нас заходять батьки й кажуть, щоб ми на завтра зібрали рюкзак із теплими речами й предметами особистої гігієни на декілька днів. Ми з Яною особливо не звернули уваги — подумали: завтра, то завтра. Вранці наступного дня мама нас не розбудила. Яна встала першою і розбудила мене. Ми пішли на кухню, де сиділи батьки, які майже в один голос сказали: "Почалась війна!".

Я тоді навіть трохи зраділа, бо можна було не йти до школи. Але десь через годину здригнулася від перших вибухів. Саме тоді я зрозуміла, що це зовсім не весело.

Перші ночі ми спали в підвалі, а батьки по черзі моніторили новини. 4 березня "прилетіло" в центр міста — в школу. А вже 6 березня ми були на вокзалі з рюкзаками, зібраними ще вранці 24 лютого. Майже дві доби в дорозі — і ми з мамою та Яною вже в Польщі у родичів, не знаючи мови, маючи три рюкзаки речей на всіх. Кожного дня ми були на зв’язку з татом.

Менше ніж за місяць волонтери допомогли влаштуватися в місцеву школу. Так я закінчила 5 клас у польській школі. Весь цей час нас підтримували волонтери чим могли: одягом, продуктами або навіть канцелярією. Провівши літні канікули в Польщі, ми повернулись додому.

Тож у 6 клас я повернулась у свою школу. Весь навчальний рік ми навчались дистанційно.

У 7 класі, повернувшись до очного навчання, нам оголосили збір бляшанок на окопні свічки. Саме з цього моменту почалася моя активна та регулярна допомога ЗСУ. Пізніше школа почала організовувати благодійні ярмарки. У моїй пам’яті не було жодного заходу, де я б нічого не продавала.

Плавно сьомий клас закінчився, а на літніх канікулах ми з моєю подругою продавали саморобні браслети на найжвавішій пішохідній вулиці нашого міста — Михайлівській. Суми були незначні, але одного разу ми зібрали й переправили понад 3000 гривень на ЗСУ.

На початку нового навчального року на базі нашої школи було створено маленький волонтерський центр. У програмі з трудового навчання з’явилася тема волонтерства. Хлопці робили окопні свічки, а дівчата плели маскувальні сітки. Весь перший семестр дівчата ходили в актову залу, де стояла основа для плетіння, і цілий урок плели. Згодом цей процес призупинили, і більший акцент зробили на благодійні ярмарки.

Але одного разу я прийшла на старостат, який щопонеділка проходив в актовому залі, першою і випадково зустріла там свого вчителя історії — Магалецького Андрія Михайловича (пишу з його згоди), який сам-один плів сітку під час великої перерви.

Оскільки Андрій Михайлович є волонтером з 2014 року, то був зацікавлений, щоб сітка не простоювала. Тож поки я чекала старостату, він запропонував мені поплести разом.

Приблизно через два місяці плетіння на кожній великій перерві у нас сформувалася група з семи людей, які плели щодня. Таким складом ми навіть відсвяткували Великдень у тому самому актовому залі. Пізніше з’явилася назва "Сєкта сєток" і група в Telegram. У нас кожен має свій напрям роботи. Олександра і Марія — найвідповідальніші й найдосвідченіші, тож завжди знаходять помилки. Маша (саме Маша, не Марія) знімає процес на відео та шукає нові замовлення. Олексій — відповідальний за натягування основи. Аліна завжди доплітає знизу. Андрій Михайлович — спонсор наших перекусів і засновник "Сєкти". А я — людина, яка обплітає краї.

Одного разу Маша випадково натрапила на пост, що гітаристу гурту "Жадан і Собаки" терміново потрібні сітки. Вона зв’язалася з ними й домовилася про співпрацю. Саме тоді ми вирішили, що нам потрібна більш серйозна назва. Довго не могли визначитись, але зрештою... тепер ми — СБС (Січовий Батальйон Сіткоплетів).

Ми й досі плетемо сітки для гітариста. Ось так одного дня випадково створився СБС, який і досі допомагає ЗСУ.

Як саме наша щоденна праця вплинула на життя оточуючих — ми точно не знаємо, але щиро віримо, що наші сітки врятували не одне життя.