Бузань Поліна, 9 клас, Комунальний заклад загальної середньої освіти "Гімназія №21 Хмельницької міської ради"

Вчитель, що надихнув на написання есе - Муравська Тетяна Миколаївна

«1000 днів війни. Мій шлях»

Війна — це біль мільйонів українців таких, як я. 24 лютого 2022 року вона змінила моє життя. П'ята година ранку, гучні звуки вибухів. Мама голосно розмовляла по телефону з бабусею, яка кричала у слухавку: "Збирай дітей і негайно їдь з міста!"  У той день ніхто не пішов ні до школи, ні на роботу. Ми прожили його без паніки та сліз.

Подій наступних кількох днів я майже не пам'ятаю. Не відчувала нічого, просто залишалася дитиною. Десь глибоко заворушилось: «Що буде з моїм Маріуполем?!»

Пам’ятаю початок березня. Усе обов’язково зміниться: потепліє, розцвіте, засяє сонце... Проте зникло світло, а разом із ним опалення, вода й газ. Тієї ночі пролунала сирена, але недовго.  Вранці зайшла мамина подруга, сподіваючись, що в нас є газ чи вода. Але ми всі були заручниками війни. Дні стали однаковими: бомбардування, вибухи від мінометів та “Градів”. Усе робили за інструкцією: спускалися з четвертого поверху в підвал, уранці розпалювали багаття, щоб приготувати сніданок. На вулиці було холодно, але у квартирі ще холодніше. У дворах з’являлося все більше вогнищ і все менше дерев. А згодом - могили...

Спати доводилося в коридорі у теплих светрах, куртках і під кількома ковдрами. Тоді мама вважала коридор безпечним, але такого місця не було ніде. Будинки просто складалися.

Через два тижні не стало зв’язку. По черзі приходили один до одного, щоб дізнатися, чи всі живі. Вибухи гриміли повсюди. Мама вирішила провідати бабусю, яка жила біля "Азовсталі", але передумала, міцно обійняла мене та брата й довго плакала. За кілька днів бабуся разом із дядьком приїхали до нас. У машині залишалося останнє паливо. Мама не хотіла їхати, адже російські військові грабували покинуті квартири.  

Зрештою хаотично накидали в сумку кілька теплих речей. Я мовчки стояла й оглядала рідні стіни, ніби відчуваючи, що бачу їх востаннє.

Нас привезли на інший кінець міста до друга дядька, де я познайомилася з його вагітною Анею. Хоч було тісно, проте тепло. Дорослі вирішили терміново виїжджати. Раптом почалися масовані мінометні обстріли… Я подорослішала на десяток років… Було дуже страшно: над головою свистіли снаряди, вулиці наповнював сморід смерті. Купили бензин, але Аня почала народжувати. Вони поїхали вночі до пологового будинку, ризикуючи життям. Ми провели два дні у важкому очікуванні новин.

Усе добре: немовлятко на руках, як промінчик віри у мирне майбутнє. Воно народжувалося під світлом ліхтарика поруч із мертвими тілами.

24 березня спакували своє життя та поїхали. Перша зупинка - Мангуш. Подружжя із малюком одразу вирушили до Львова, а ми залишились на два тижні. Там було спокійно, хоча не було ні газу, ні світла. Згодом нас зустрів окупований Бердянськ. Провели ніч у дитячому садочку, а далі вирушили пішки кілька кілометрів до пункту, де людей вивозили зеленим коридором до Запоріжжя. Нам пощастило: добра сім’я, яка їхала в колоні з чотирьох машин, запропонувала нас підвезти. Їхали близько восьми годин до російського блокпоста перед Запоріжжям. У черзі ми простояли майже годину. Вирішили трохи прогулятися. Ходили, поки до нас не підійшов російський військовий і  не сказав: "Ви такі гарні, що не хочеться вас убивати". З машини більше не виходили.

Перший український блокпост… Наші військові… Цукерки з їхніх рук… Сльози радості...

У Запоріжжі переночували, а далі - потягом до Львова. Три дні, а потім знайомі прихистили нас у Ярмолинцях на Хмельниччині. За місяць я закінчила шостий клас. Травень 2022 року - Хмельницький. Одяг, посуд, ковдри – усе від добрих людей. Нові друзі, мій клас та учителі - початок нового життя. Вдячна долі, що опинилася саме в цьому місті.  

Невимовно сумую за Маріуполем, проте вірю, що дихатиму українським повітрям на узбережжі нашого моря.

Вдячна за все, що маю, адже моя сім’я поряд зі мною - і це головне. Дякую Захисникам за можливість бути частиною нескореного народу! Вірю в майбутнє України!