Суботіна Поліна, 1 курс, Відокремлений структурний підрозділ «Новокаховський політехнічний фаховий коледж Національного університету «Одеська політехніка»

Вчитель, що надихнув на написання есе - Павленко Олена Петрівна

«1000 днів війни. Мій шлях»

Знову почалася війна, я вже вдруге покидаю своє місто і рідну домівку. Перший раз я їх втратила у 6 років, ми вимушені були виїхати з родиною з рідного міста Донецька. У батьків на руках була ще й моя молодша сестричка, якій на той момент був лише один місяць від народження. Я погано пам’ятаю цей день, але дуже боляче було покидати свій дім. Зараз мені вже шістнадцять років, а моїй сестричці – 10.

І ми знову далеко від рідного краю. Незнайомі місця, чужі люди, а ми маємо триматися.

У перші дні повномасштабної війни у лютому 2022 року моє місто Покровськ було під обстрілом, ми бігали по підвалам, спали в коридорі у квартирі, яку на той час винаймали. Вночі від вибухів було особливо страшно. Тривоги були довгими, бо місто було під масованими обстрілами. А коли від лінії фронту нас відділяло менше десяти кілометрів, то батьки прийняли рішення виїжджати. Вони так і пояснили нам з сестричкою, що для них найголовніше – врятувати нас від загибелі. А я так мріяла й планувала відмітити свій день народження вдома, серед рідних та близьких. Але все змінилося. 24 серпня. Мій день, який повинен був стати щасливим.  

Я й досі пам’ятаю, як я прощалася з подругою, рідним будинком, своєю кімнатою. Серце стискалося від болю, навколо усі рідні витирали хустинкою сльози, що просто лилися з очей. Сум. Печаль. Невизначеність.  

Наш шлях був довгий. Чужі села, вулиці, будинки. Але люди траплялися щирі та чуйні. Ми скрізь зразу ж знаходили прихисток, гарячу їжу та місце для ночівлі. Пройшов місяць і ми опинилися в Кривому Розі.  І тут ми вже перебуваємо третій місяць.  Але я до сих пір хочу додому, мені сниться моє м’яке та тепле рідне ліжко, мої іграшки, моя сонячна кімната.

Я кожен день читаю новини про своє місто, переглядаю фотографії зруйнованих вулиць та будинків.

А я ж з подругами любила ходити центральною вулицею Покровська, де можна було в літню гарячу пору посидіти на лавці під широким листям розлогого каштану, посмакувати улюбленим вершковим морозивом. Спогади. Спогади. І нікуди не можна від них сховатися. Яке ж щасливе було наше життя, поки лихо не прийшло в нашу країну. Скільки зла та горя воно принесло нашим родинам, нашим рідним, нашому народові. Скільки вже полягло мужніх воїнів, захисниць, медиків, волонтерів, що ціною власного життя стали на захист своєї Батьківщини!

Я вірю, що наш народ переможе лютого ворога, бо ми нащадки славних козаків, справжніх героїв. Правда на нашому боці.

Ми не загарбники, нам чужого не треба. Український народ здавна був щирим та працьовитим. А коли на нашу землю ступала нога ворога, то й відсіч була миттєва та справедлива. Хоча й втрачала наша країна багато своїх синів та дочок, але смерть їх була священна! Сходить новий день, який приносить нам надію, що все минеться. Не стане ворога на нашій землі, не буде чутно вибухів. Воїни повернуться додому живими! І цей день незабаром настане. Інакше і бути не може!