Близько четвертої ранку вже були вибухи і одразу - страх, що війна. У мене по цей день кашель на нервовому ґрунті, осліпла я, зараз - операція за операцією. Дякую, що виплати були, тож якось викручуємося. Живемо в селі, умов немає, але стараємося жити. У Дружківці важче було - там ракети літали, і все таке страшне було, а зараз тут живемо з чоловіком.

Ми приїхали сюди в серпні. Не було у нас газу, води, світло відключалось, за сім кілометрів возили воду.

Дуже тяжко було. Як могли, так і виживали. Там зараз тяжко усім.

Шокувало, що цьому, як його назвати, не вистачило розуму бути мирними народами, щоб сперечатися на спортивних аренах, а не вбивати дітей, мирне населення, бомбити школи, церкви, вокзали, як у Краматорську. Ми якраз були там.

Хоч і дуже важко, стараємось якось жити далі. Дай Бог, щоб було майбутнє у наших дітей і онуків, щоб війна закінчилася, і діти не плакали, а сміялися.