Яківчук Ірина, 8 клас, Одеський ліцей №15

Вчитель, що надихнув на написання есе - Горбань Інна Валеріївна

«Подія, яка змінила все. Сила допомоги»

Коли я чую слово «війна», моє серце стискається. Ще кілька років тому я не знала, що воно означає насправді. Я думала, що війна — це щось із книжок або фільмів. Але тепер я знаю: війна — це страшно, боляче і дуже несправедливо.

Війна — це подія, яка змінила все в нашому житті. Вона принесла багато сліз, втрат і горя. Але водночас війна показала, наскільки важливою є допомога. Справжня сила — у доброті, підтримці та любові.

Мене звати Ірина. Мені 14 років. І я вже дуже добре знаю, що таке війна. Хоча я живу в тилу, де не кожен день лунають вибухи, війна щодня нагадує про себе. Вона — в новинах, у щоденних розмовах, у татовому порожньому стільці на кухні. Вона — в мені. Коли почалося повномасштабне вторгнення, я ще не до кінця усвідомлювала, наскільки все зміниться. Тато тоді вже збирав речі. Він подивився мені в очі й сказав: «Маю йти. Це мій обов’язок».

І з того моменту моє дитинство залишилося за спиною.

До початку війни я жила звичайним життям і ходила до школи, гуляла з друзями, у вихідні  з батьками їздила в парк або в село до бабусі. Все здавалося таким простим і щасливим. Я навіть не замислювалася, що таке мир. Здавалося, що так буде завжди.

Але одного ранку все змінилося. Ми прокинулися від гучних звуків. Усі були стривожені. З телевізора невпинно лунало одне слово війна. Холодне, страшне… Мама плакала, тато щось пояснював, а я не могла збагнути - чому раптом мій світ перевернувся?

Тато пішов на фронт.

Без урочистих слів, просто зібрався і поїхав. Ми з мамою залишилися вдвох. І хоч у нашому місті щогодини не лунали сирени, війна поселилася в кожній сім'ї. Вона — в порожнечі замість родинного сміху, в затамованому подиху мами, коли на телефон дзвонять із невідомого номера. Дуже швидко я зрозуміла, що тил — це теж фронт. Просто тут ми боремось не зброєю, а витривалістю, підтримкою й єдністю.

Прикладом справжньої стійкості під час війни стала для мене моя мама.

Вона і працює, і допомагає волонтерам, і  піклується про нас. І  ніколи не показує страху. Але я його бачу. І саме тому намагаюся бути для неї опорою. Навчилася робити все сама — від побутових речей до моральної підтримки. Тому що тил — це не про спокій, це про відповідальність.

У нашому місті немає активних бойових дій, але це не означає, що ми не відчуваємо війни. Кожного ранку ми слухаємо новини, щоб дізнатися, як пройшла ніч в інших містах. Чуємо про обстріли, про поранених, про зниклих. І серце стискається.

У моєму ліцеї тепер частина учнів — це діти-переселенці з окупованих областей України, які втекли від війни. Вони тихі, трохи сумні, часто мовчать. У деяких із них немає тата. У когось — зруйнований дім. І мені зрозуміло: навіть якщо біля твого дому не гримлять вибухи, війна вже поряд. Вона поруч — в очах, у серцях, у щоденних розмовах.

І тоді я вирішила допомагати. Почала з простого — писала листи військовим. У кожному листі було щось справжнє: слова віри, вдячності, малюнок. Разом з однокласниками плела маскувальні сітки, збирала харчі та засоби гігієни. Це невеликі вчинки, але в кожному з них — частинка нашої сили.

Впевнена : навіть маленький крок має значення.

Я — звичайна дівчинка. Я не тримаю в руках зброю, не вмію водити машину швидкої і  не можу впливати на ухвалення важливих рішень, як дорослі. Але я можу плести сітку. Можу підбадьорити. Можу малювати листівки, які потім передають нашим воїнам. І це — важливо.

На шкільному ярмарку я продавала власноруч зроблені браслети, а зібрані всім ліцеєм гроші ми передали на допомогу військовим. Мені було дуже приємно знати, що навіть я — дитина — можу зробити щось важливе.

Допомога — це не завжди щось велике. Іноді просто добре слово, усмішка або обійми можуть зробити багато.

Я дуже чекаю на тата. Кожне його повідомлення для мене — як світло в темряві. Я мрію про перемогу. Про спокійні вечори й плани на майбутнє без обмовки «після війни». Я мрію, що після перемоги ми не забудемо, як допомагали одне одному, що людяність залишиться нашою звичкою, а не винятком. Бо саме вона — наша найбільша зброя.

Війна забрала в нас багато. Але водночас довела, що ми — сильний народ. Українці не здаються. Вони підтримують одне одного, як велика родина.

Моя мама каже, що справжня сила — у доброті. І я в це вірю. Бо кулі можуть поранити тіло, але доброта лікує душу. Коли ми разом, коли ми підтримуємо одне одного, навіть найтемніша ніч здається світлішою.

Війна змінила все. Забрала частину мого дитинства, але дала розуміння: допомога — це теж сила. І кожен, хто підтримує інших, вже наближає перемогу. Ми — сильні. Бо ми — разом. Я дуже хочу, щоб війна закінчилася. Щоб усі повернулися додому. Щоб наші захисники були живі та здорові. Щоб більше ніхто не плакав через вибухи, втрати чи страх. 

Я мрію, що прийде той день, коли ми святкуватимемо не перемоги на полі бою, а перемогу добра. Коли всі зрозуміють, що найголовніше — це жити в мирі, бути добрими і підтримувати одне одного.

Війна — це подія, яка змінила все. Вона зруйнувала багато, але вона також відкрила нам очі на головне. Ми побачили, як багато у світі хороших людей. Ми навчилися цінувати звичайні речі: тишу, родину, друзів. Зрозуміли, що навіть у найважчі часи є надія. І ця надія — у допомозі, у добрих серцях, у дружбі.

Війна змінила все. Але допомога — змінила мене. Я стала дорослішою, уважнішою, добрішою. Зрозуміла, що навіть у складні часи ми можемо підтримати одне одного, і тоді світ стане кращим.

Я мрію, що колись я розповідатиму своїм дітям цю історію. Не зі страхом, а з гордістю. Про те, як у найстрашніші часи людяність перемогла. І як сила допомоги змінила не лише хід історії, а й моє серце.

Я вірю, що одного дня ми знову будемо жити у світі без війни. І кожен, хто допомагав, буде знати — його доброта змінила світ на краще.

Я дуже хочу, щоб все закінчилося. Щоб усі повернулися додому. Щоб не було тривог, розлучень, обстрілів. Щоб мій тато більше не хвилювався за своїх друзів, які воюють. Щоб мами не боялися відпускати дітей до школи.

Я мрію про Україну, в якій люди не бояться жити. І вірю: ця мрія здійсниться. Бо ми разом. Бо ми сильні добром.