Мені 57 років. Ми з чоловіком жили в Бахмуті. У перший день війни нам зателефонувала донька й сказала, щоб ми ввімкнули телевізор і подивилися новини. У нас був шок, коли дізналися про початок повномасштабного вторгнення. Ще три дні не вірили в це. 

Нам не вистачало продуктів і медикаментів. Чоловіку сімдесят років. У нього проблеми з серцем. У мене цукровий діабет. Ми постійно потребували ліків, а їх ніде було дістати. Потім не стало світла й води. Зрештою вже не можна було жити в таких умовах. 

У вересні виїжджали наші знайомі. Ми попросили, щоб вони забрали нас з собою. Їхали трьома автомобілями. Ледь вибралися, бо обстріли не припинялися. Зараз живемо в Кривому Розі. Я добре знаю це місто, оскільки свого часу навчалася тут в юридичному інституті. Нам дають гуманітарну допомогу. Ми не пошкодували, що приїхали саме сюди. 

Після того страхіття, яке ми пережили, чоловіку стало гірше з серцем, внучатко захворіло. А троє наших родичів померло.

Ми втратили своє житло. Син з донькою жили в Бахмутському районі. Їхні домівки також знищені. 

Тримаємося заради внуків. Щодня слухаємо новини про Бахмут. Коли закінчиться війна, поїдемо додому. Я думаю, що швидко переможемо. У мене таке передчуття, що війна закінчиться цього року. Наше місто було дуже красиве, а тепер в ньому все знищено, але ми відбудуємо.