Юлія Вікторівна не виїжджала з Охтирки незважаючи на те, що російська армія активно обстрілювала місто. Вона не могла покинути одиноких бабусь, які залишилися в її будинку, та дітей подруги, котра пішла служити в територіальну оборону

Мені 47 років. Я з міста Охтирка Сумської області. У мене є сімнадцятирічна донька й мама. 

Вранці 24 лютого я збиралася на роботу, а донька готувалася до дистанційного навчання. Ми почули страшний гул. Виглянули у вікно й побачили, як повз нашу вулицю їхали танки.  

Багато людей виїхало. У нашій п’ятиповерховому будинку на шість під’їздів залишилися ми з мамою й донькою і чотири одинокі бабусі, двоє з яких – лежачі. Я допомагала їм: ходила в магазин по продукти й готувала їсти. Також зі мною було двоє дітей моєї подруги, яка служила в територіальній обороні. 

Були такі обстріли, що будинок здригався. Ми ховалися в підвалі й готували там коктейлі Молотова. Якось піднялися у квартиру, щоб трішки зігрітися. В цей час був удар по міськраді – у нашому підвалі вибило двері. Ми злякалися за людей, які ховалися в ньому.

Мер нашого міста роздавав ліки. Найбільший попит був на заспокійливі препарати й інсулін. Щоб отримати ліки, потрібно було вистояти величезну чергу. Найскладніше було у морозу погоду. 

Я допомагаю волонтерам пакувати гуманітарну допомогу. За це мені привези лист-подяку й пакунки з продуктами для бабусь, які залишилися в нашому будинку. 

Мешканці міста потихеньку повертаються. От тільки роботи в Охтирці немає. Я вихователька. Зараз не працюю, бо всі дитячі навчальні заклади зачинені. 

Повз нас досі пролітають ракети. Мама боїться залишатися одна вдома. Коли хтось вибиває килим – здригаємося, як від вибухів. Заспокоюємо одне одного. Сподіваємося, що війна скоро закінчиться. Віримо в ЗСУ і в те, що перемога буде за нами. 

Хочу миру та спокою. Хочу, щоб я знову вийшла на роботу, а донька успішно закінчила школу й вступила до вузу.  Хочеться, щоб усе було добре.