Сур Марія

10 клас, Кінськороздорівський навчально-виховний комплекс "Загальноосвітній навчальний заклад - дошкільний навчальний заклад" Воскресенської сільської ради Пологівського району Запорізької області

Вчителька, що надихнула на написання – Покатаєва Наталія Василівна

Війна. Моя історія

Ранок 24 лютого 2022 року. Нічого не віщувало біди. Я прокинулась о шостій годині ранку і в телефоні побачила повідомлення від класного керівника. Він написав, що сьогодні до школи не йти, бо почалася війна. Від цього повідомлення стало якось моторошно. Звичайно, спочатку в це не хотілося вірити. Думала, що це якийсь страшний жарт.

Я з сім’єю проживаю у мальовничому селі Кінські Роздори, що на Запоріжчині. Перші дні від початку повномасштабного вторгнення в селі пройшли як завжди. Лише в магазинах люди почали все масово скуповувати. Через деякий час почало зникати світло, а разом з ним і мобільний зв’язок. Що діється кругом, було нікому невідомо.

Ворог зайшов до нашого села третього березня. З того моменту село наче завмерло. Всі сиділи по домівках і намагалися зайвий раз не виходити далеко, щоб не пересіктися з ворогом.

Так ми прожили в окупації понад чотири місяці, все сподіваючись, що цей жах скоро закінчиться.

Одне заспокоювало, що в нашому селі було більш-менш спокійно, порівняно з районним центром, де обстріли були щодня.

Настав час, коли батьки прийняли рішення виїжджати з окупації. Дуже добре пам’ятаю той день, коли я покинула рідний дім. Ми виїхали на світанку в надії до вечора дістатися Запоріжжя, хоч в мирний час дорога займала всього півтори години. Та не так сталося, як гадалося.

Щоб доїхати до головного блокпосту, на якому вирішують, кого пропустити, а кого ні, нам довелося перетнути більше десятка ворожих блокпостів. Морально це було дуже важко. Та ще важче стало, коли ми доїхали до передмістя Василівки, де знаходився уявний кордон між окупованою та підконтрольною територією України, і побачили безкінечну чергу машин в два ряди. По дин бік дороги стояли колони з легкових автомобілів, а по другий – автобуси та мікроавтобуси з людьми. Виявилося, що через цей пункт пропуску виїжджають люди не тільки з окупованої частини Запорізької області, а ще й з Донецької та Херсонської.

У черзі на виїзд ми провели серед степу чотири доби. Люди ночували, хто де: хто в машинах сидячи, хто в наметах, хто в спальниках, а хто й просто неба. Були й такі, що не витримували і поверталися назад. Їсти варили на вогнищі. На п’ятий день по обіді окупанти почали формувати колони на виїзд.

Ми також потрапили в одну з цих колон. Майже увесь день ми провели в очікуванні. Нарешті, ближче до вечора дійшла черга і до нас. Почалася перевірка наших речей. Оглядали все: кожну сумку, кожен папірець, навіть взуття прощупували, чи нічого в ньому не сховано. Але нам пощастило, ми швидко пройшли перевірку і отримали дозвіл на виїзд. Та страх не минув, бо попереду нас чекала ще так звана «дорога життя». Це «сіра зона», де потрібно їхати швидко і обережно, бо вся обочина дороги вислана мінами. А ще були випадки, коли під час руху колони, орки починали обстрілювати її вслід. Та хвала Богу, все минулося, і ми до темна вже дісталися Запоріжжя.

Згадую той момент, коли під’їхали до першого нашого блокпосту, де нас тепло зустріли славні воїни ЗСУ. Радості не було меж, ми вийшли з машини, обіймали їх, дякували. У самому Запоріжжі нас вже зустріли волонтери, які пропонували всіляку допомогу, розказали, що потрібно робити далі.

У Запоріжжі я проживаю вже другий рік, і наче все добре, але думки мої линуть до рідної домівки. Дуже сумую за своїми бабусями та дідусями, які залишились там, за песиком та за котиками, за своїми папужками. Сумую за тим безтурботним життям, якого вже не буде. Але я вірю, що настане день, коли ми всі зустрінемось у рідному селі і разом відсвяткуємо перемогу. Нашу перемогу!