Мерзликіна Олена,

викладачка Харківського ліцею № 64 Харківської міської ради

Війна. Моя історія

23 лютого я лягаю спати в гарному, але трішки хвилюючому настрої, тому що завтра важливий день, їду підтримувати ученицю нашої школи на конкурсі «Учень року». Але зранку мене розбудив зовсім не будильник. Що це відбувається? Невже хтось феєрверки запускає так гучно, бачу відблиски світла на вулиці. Дивлюся у вікно … Кільцева дорога… Вибухи… Що відбувається?

Нічого не розумію. Іду до мами в кімнату й бачу як вона дивиться у вікно переляканими очима й каже мені: «Почалося. Це війна».

Руки опустилися, серце завмерло, скільки питань в голові: «Що робити? Куди бігти? Чоловік не поруч. Що казати дитині?»

Вибухи були з Північної Салтівки, де проживали мої куми з двома дітками. Перші повідомлення та дзвінки: «Ти як? Що робитимемо?»

Ми почали збиратися.

У цей момент я зрозуміла: спокійне життя закінчилося. Спочатку в тебе паніка, далі страх, коли повз твою машину проносяться автомобілі й ти бачиш автомат у цих людей, починаєш прощатися з життям.

А черги в магазинах…

Ми стояли по 4 години, тільки щоб зайти в середину, а над нами літали ракети. Це дуже страшно, бо тобі вже і їжі не хочеться від жаху, але вдома на тебе чекають п’ятеро дітей, їх треба годувати.

Тиждень із рідними ми жили в одній квартирі, тобто в коридорі, заспокоювали дітей при вибухах, підтримували з гуманітарною допомогою в рідній школі.

Кожен раз, коли лягали спати, читали новини, а від вибухів будинок здригався, дзвеніло скло в рамах. Ми лежали й молилися, щоб тільки ракета оминула будинки , адже там живі люди.

Дякую знайомим, які стали нам другою родиною. Вони запросили до свого дому. Так ми опинилися в Полтавській області. Ми перестали чути вибухи. Усі були переконані, що їдемо на тиждень, максимум два. Але війна не закінчувалася. Що робити? Три місяці вже в чужому місті, треба їхати додому, у рідний Харків. Дома все ж краще.

А незабаром вересень і донька має йти в перший клас.

Я давно вже уявляла, як це буде: свято, квіти, новий портфелик, книжки, які пахнуть фарбою, і моя донечка, моє сонечко йде через двір школи з великим букетом. Але, на жаль, то були мої мої мрії.

Після «прильоту» у наш двір було прийнято рішення їхати на Закарпаття. Там ми пішли в перший клас. Дякую нашій першій вчительці, вона неперевершена, полюбила нас, як рідних. Ми зовсім відвикли від вибухів, чули лише серени, але я розуміла, що тут серени не страшні.

Донька дуже сумувала за татом і у червні 2023 року ми знову повернулися до найкращого Харкова. Місто-герой зустріло нас чистотою вулиць, тисячами квітів. Люди прогулювалися, посміхалися, ожили дитячі майданчики. І тільки обгорілі будинки, забиті фанерою вікна плакали чорними слізьми. Вони чекають харків’ян і досі, мріють про ремонт, сподіваються на мир і спокій. У місті зараз не так страшно, воно оживає, кипить кругом робота. Але постійні тривоги рвуть душу, закликають бути обережними. Ми звикли, але, коли звучать вибухи, стає моторошно, згадуємо перший день війни.

Ми, українці, сильна нація, будемо один за одного стояти та виборювати нашу свободу. Дякую всім захисникам, без вас – не було б уже й нас. Усе буде Україна! Віримо та переможемо!