Микола Микитович з болем дивиться, як росіяни руйнують Слов'янськ, який до війни був оздоровчим курортом. Більшість мешканців виїхали звідти, а ті, хто лишився, пристосовувались виживати в умовах бойових дій

Мені 72 роки. Я та моя дружина весь час живемо у Слов'янську. Нікуди з міста не виїжджали, а от люди роз'їхалися. У нас 60-квартирний будинок, і три квартири лише жилих. Минулого року, коли були сильні обстріли, ми півтора місяці пробули у підвалі.

У мене було бажання виїхати, але не було на чому. Донька живе у приватному секторі. Має собак, котів, город. До того ж боялися, що все розікрадуть. Через це й лишилися. Я за двома господарствами наглядав.

Тільки це все почалося – не стало ні світла, ні води, ні газу. Ми протягом семи місяців ходили в приватний сектор по воду. Готували їжу біля під’їзду. Склали кам’яні печі. Від акумуляторів зробили світло в підвалі. Використовували ліхтарики й свічки. Питну воду возили працівники МНС. Гуманітарну допомогу роздавали церковні організації, і не тільки. Але її потрібно було замовляти. Нам давали номери телефонів - треба було телефонувати і замовляти гуманітарку на певну кількість людей. Із продуктами проблем не було, зате було чимало інших труднощів.  

Найбільше шокувало, що б’ють по мирних людях, по наших домівках. Я ніколи не думав, що таке може бути. Навпроти будинок взагалі розбили, ракетою влучили. Поряд підірвали школу. Мене шокує, що мирні люди страждають. 

Зараз нас б’ють ракетами по ночах. Лягаємо спати вдягнені, бо з опівночі починаються обстріли ракетами. Учора розбили гуртожиток. Б’ють щоночі. Лягаєш і молишся Богу, щоб по тобі не прилетіло. 

Ми вже навіть звикли до часу тих обстрілів. Якщо до другої години відстрілялися, то вже можна спати спокійно. Раніше хоч можна було заховатися в підвал чи ще кудись, а тепер б’ють неочікувано. Не знаєш, куди воно летить і куди влучить. Ось навпроти прилетіло в будинок – 16 чоловік загинуло, серед них і діти. 

Дочка була в Дніпрі. Повернулася, і вже більше року тут. Онук працює в ДСНС уже вісім років. Зараз розгрібає завали. Вони й людей витягують. А ми з бабусею сидимо і спостерігаємо. Що ми можемо вдіяти у 72 роки? А наша сім’я повернулася й живе у приватному будинку: донька, зять і онучка. Донька працює вчителькою, зять - на пенсії. 

Дивишся телевізор – начебто українці молодці: перемагають, відстоюють. Але ж на нас така сила насувається! Одна надія – на домовленості. Годі вже вбивати людей. 

Я хочу, щоб нарешті в нас усе припинилося в місті. Воно ж курортне. Хочеться, щоб усе в майбутньому відновили, щоб діти нарешті почали ходити до школи, а не навчатися з дому. Щоб робота була в людей. Я думаю, якщо війна закінчиться, то люди своїми силами все відбудують. 

У нас усе заміновано. Неможливо піти ні в ліс, ні на город. Підриваються люди, тварини. Хочеться жити хоча б так, як раніше.