Мені 83 роки. Я зі Снігурівки, на пенсії. Страшна історія... Дожити до такого нікому не побажаєш. У перший день війни всі помаленьку хто міг бігти, той біг, а хтось і помалу пересувався – всі йшли в бомбосховище. Танки прийшли, важка техніка. Стріляли. У бомбосховищі було дуже багато народу. Не було де сісти, всі туди йшли.

Перші місяці був страх і жахіття. Магазини розбиті, продуктів не було, вісім місяців не приносили пенсії. У мене одна донька. У дітей картка на зарплату була, але не було де зняти. Банки, банкомати розбиті, ніде нічого не було.

Не було у нас світла вісім місяців, води не було. Люди ходили до річки. Ми просили - і нам приносили. 

Якби не джерело біля річки, то не зрозуміло, що було б з людьми. Літо було засушливе, на городах нічого не вродило. 

Дуже було важко і страшно - нікому такого не побажаємо.

Ми кожного дня чекаємо перемоги. Плачемо і зараз. Ввечері плачемо, зранку і в обід - всю дорогу плачемо. Кожного дня чекаємо на якесь диво: раптом нам скажуть, що вже перемога. Надіємося на таке, але розуміємо, що мабуть, буде це нескоро.