Мені 83 роки. Я зі Снігурівки. Війна - страшна історія, дожити до такого нікому не побажаєш. Перші місяці був страх і жахіття. Магазини розбиті, продуктів не було, вісім місяців не приносили пенсії. У дітей карточка на зарплату була, але не було де зняти, банки були розбиті, банкомати розбиті, ніде нічого не було.

Перший день війни помаленьку хто міг бігти, той біг, а хтось помалу пересувався. Ми всі йшли в бомбосховище. Танки прийшли, важка техніка, стріляли. У бомбосховищі було дуже багато народу: не було де сісти, бо всі туди йшли. У нас вісім місяців світла, води не було. Єдине, що люди ходили до річки. Нам люди приносили, ми просили. 

Якби не джерело біля річки, то незрозуміло, що було б з людьми. Літо було засушливе, на городах нічого не вродило, дуже було важко і страшно - нікому такого не побажаємо.

Плачемо і зараз: ввечері плачемо, зранку і в обід. Всю дорогу плачемо.

Ми кожного дня чекаємо перемоги, чекаємо на якесь чудо: ось-ось нам скажуть, що вже перемога. Надіємося на таке, але розуміємо, що буде це нескоро.