Жили ми в Пологівському районі. Були вдома, о шостій ранку почали по телевізору розказувати, що міста України попали під обстріл. А у березні до нас вже зайшли рашисти на танках, і стало страшно.
Шокувало, що це все відбувається з нами: навіть не вірилося, що таке може бути. По селу їздили і танки, і БТРи, і пушки, і ми все це бачили на власні очі.
Найстрашніше - коли вночі стріляли. Були обстріли чути. А 2 березня вже окупували нашу територію, і ми жили під окупацією. Магазини, аптеки - нічого не працювало. Окупанти звідти все винесли.
Там не було нічого, але деякі запаси були - на тому і жили. Світла, зв’язку не було. Ми топили плиту і так готували їсти, запалювали свічки. Ну а коли побачили по телевізору за Бучу, Ірпінь, тоді стало дуже страшно - і ми вирішили виїхати.
Ми виїхали 7 квітня. Тяжко було покинути свій дім. Дуже тяжко, дуже хочеться додому. Морально тяжко. Просто не хотілося виїжджати, і страшно було їхати в дорозі. Багато російських блок постів, дуже перевіряли.Ми вісім годин їхали. Коли вже побачили українські прапори, хотілося плакати від щастя.
