Тетяна Корсун, вчителька Тутовицького ліцею Сарненської міської ради

«Подія, яка змінила все. Сила допомоги»

Життя… Війна... Смерть… Щодня ми чуємо ці звичайні слова, але в них – початок – продовження, зупинка – страх – переосмислення та завершення. Щодень хтось починає свій життєвий шлях, а хтось його завершує. Під час війни кожен із нас переосмислив цінності. Дехто в перші дні війни призупинився, а зараз продовжує жити: подорожує, заробляє гроші, пересиджуючи за кордоном, одружується, будує дім. Війна триває, але не для всіх…

По-різному всі зустріли перші дні війни і по-різному люди ставляться до війни.

Українці – це не просто люди, а титани, які живуть, допомагаючи та підтримуючи інших.

В моєму житті теж були моменти, що якби не підтримка знайомих, то я могла б зломитися і невідомо, якби склалася доля моїх дітей. У 40 років я стала вдовою з чотирма неповнолітніми дітьми. Старшому сімнадцять, а молодшому дев’ять місяців.

Це страшно, коли в одну мить ти лишаєшся одна і без підтримки.

«А треба жити, якось треба жити…». Як минули дні трауру не пам’ятаю. Тільки дощ, сльози, співчуття, кивання головою і величезна кількість людей. Після похорону діти з кишень діставали гроші, бо всі співчували хто як міг і вмів. Ці кошти були підтримкою на деякий час для старших, вони студенти, поки не знайшли підробітку.

Сини розуміли готового ніхто не дасть, потрібно добувати все самим потом та мозолями. А я працювала, щоб вижити, щоб не помічати самотності: ночами зошити, домашні справи в будинку, вдень – робота в школі та господарство...

Один Бог знає, як я прожила ці роки. Здавалося, що ці безсонні ночі не завершаться, коли засинала, бо падала від втоми, а прокидалася і далі працювала, як механізм, який включався, а зупинявся від перегріву…

І коли зовсім було тяжко, тоді згадувала, що мене ніколи не зраджував і не забував Бог. Завжди пам’ятала слова із Біблії: «Не надійтеся на князів, на синів людських…». Тільки йому одному відкривала всі таємниці та невдачі з проблемами — і поріг мого дому переступали люди, яких я навіть і не знала, а приносили те, чого в мене не було: речі, гроші, продукти харчування… Я знову ставала на коліна і дякувала Йому, бо колись чула притчу, що вдова просила про допомогу, а прийшла вона від людей із іншим віросповіданням, а суть допомоги підтверджувалась словами, якщо Господь накаже, той нечиста сила прийде на допомогу.

Війна – це випробування, яке випало на долю України. В перші дні війни кожен молився так як міг і вмів допомагав переселенцям, які рятували життя і втікали від окупантів без будь-яких засобів для існування.

Всі також і я знаходили чим поділитися, щоб підтримати чужих людей, які в цей момент ставали рідними.

Зараз молитва та допомога стали зовсім іншими: не такими, як в перші дні війни. Спочатку це була допомога віри, надії, любові. З часом люди почали зневірюватися, бо бачили нечистих на руку волонтерів, і тоді зрозуміли потрібно допомагати самим – напряму. Заготовляли харчові набори, пекли хліб та солодощі, плели і зараз дівчата продовжують плести маскувальні сітки для захисників. Щоб зігріти воїнів дітки в недільній школі виготовляли окопні свічки. А дорослі заготовляли дрова та відвозили на передову для воїнів та для жителів із визволених територій.

Я вірю, коли деякі «ділкі» перестануть красти в держави, у воїнів, їхніх матерів та дітей, перестануть закривати школи та відбирати церкви, бо хтось не так молиться, тоді станеться чудо

і Бог змилується над нами — настане довгожданний мир. Люди мають зрозуміти, що сила допомоги у любові до ближнього. І влада має турбуватися про народ. Для нас зараз найголовніше – це мир. І коли він прийде спочатку у душі кожного, тоді мир запанує і в державі.