Мій тато шахтар. 1982 року він потрапив в аварію та отримав інвалідність. Ми переїхали до Станиці, я тут виросла. У нас було хороше життя, я працювала на залізниці. Ми ремонтували будинок, брали кредити, була стабільність.
Бомба впала на вулиці Островського, багато людей загинуло. У мене тільки-но народилася онука. Ми відправили дітей до Перевальська до родичів, а потім вони не могли повернутися додому, бо у Луганську стріляли.
2015 року у Станиці Луганській синочка розстріляли на моїх очах. Привезли мені синочка в труні, залишилася в мене онучка та невісточка. Залишилась я сама. Отака війна в нас була. Це все треба було пережити.
Будинки потихеньку відновлюються, але люди стали жебраками. Проблема в тому, що нас поділили з Луганськом. Ми не можемо існувати без міста. До війни ми всі працювали у теплицях. Ми годували місто і з того жили.
