Я на пенсії вже 30 років. Я колишній лікар. Зараз ходжу з паличкою, дивлюсь телевізор, газети читаю, з бабусями на вулиці бачуся. До війни ми нормально жили, ходили працювати, їздили відпочивати на море.
Я була у доньки у Донецьку 2014 року, коли бомбили аеропорт. Це дуже моторошно і страшно. Спершу ми не розуміли, наскільки все серйозно. Думали, пошумлять та перестануть.
Доводилося часто бігати до підвалу. Навіть не хочеться про це згадувати. Це все бачили наші діти. На очах моєї 13-річної онуки розбомбили школу. Це незабутньо і не минає з роками.
Мене не було вдома, квартиру затопило. Я мешкаю на другому поверсі, а на третьому розморозилася батарея, там нікого не було. Але це не страшно. Головне – щоби не стріляли. Здоров'я, звісно, підірвалося. Але ми нічого не можемо змінити.
Дуже боляче згадувати, коли це все крутилося. Таке не забудеться ніколи, досі перед очима наче страшний фільм.
Дякую Рінату Ахметову за те, що він підтримав людей у скрутний момент. Ми отримували продуктові набори від його Фонду, коли у нас чотири місяці не давали пенсії, а накопичень не було зовсім. Для нас це було гарною підмогою. Давали і крупи, і макарони, і олію. Низький уклін.
Кожен мріє про мир. Я була маленькою, коли війна закінчилася. І зараз доводиться переживати те саме. Мені здається, якщо настане мир, в нас відкриється друге дихання.
