Вісім років тому родина Ганни залишилась у Лисичанську. Їм здавалось, що найстрашніше - позаду. Але росіяни прийшли завершити розпочате і Ганна, як і її батьки з братом, вимушена була тікати з дому
Я з Луганської області, з міста Лисичанськ. У нас було мирне життя, працювали, місто процвітало, багато чого змінювалось на краще.
24 лютого у нас було відносно тихо. Ми чули вибухи, але поряд з лінією фронту ми вже до них звикли. Мені зателефонувала подруга з Харкова і сказало, що щось буде погане, бо там також почали лунати вибухи. Ми побігли відразу знімати кошти, бо розуміли, що потрібна буде готівка, потім закуплялися харчами увесь ранок, стояли в чергах. Трохи згодом вибухи залунали і у Лисичанську.
Батьки почали наполягати, щоб я поїхала. Мої подруги виїжджали з батьками, я з ними виїхала. Молодший брат і батьки залишалися в окупації до кінця березня. А я поїхала на захід України, а потім в Польщу, бо там була подруга.
Було дуже тяжко морально. Зв’язок з батьками був поганий. Я чекала на кожен дзвінок, кожну вісточку.
Слідкувала за тим, що пишуть про обстановку у Лисичанську у групах месенджерів. Ми думали, що у 2014 році був жах. Вважали, що ми герої – нікуди не виїжджали, пережили війну. Але у порівнянні з нинішніми подіями то була не війна взагалі.
Я повернулася з-за кордону влітку, батьки виїхали з Лисичанську. Тепер ми всі разом у Жовтих Водах. Я продовжую працювати у ПриватБанку, як і до війни. Почуваюсь набагато краще поруч з рідними, почала міцніше спати. Я нікуди більше не поїду, хоч тут і не дуже безпечно.
Наша квартира поки ціла. Ми їхали з дому з невеликими сумками особистих речей. У Лисичанську лишилось все. Навіть дитячі фото з садочка. Від цього особливо образливо – вони лежать там, припадають пилюкою, і я не зможу їх показати дітям.
Я мрію, що ми переможемо, і наші землі будуть вільними. Я дуже хочу повернутись у рідний Лисичанськ. Вірю в нашу перемогу, бо на нашому боці правда.
