Подоляк Наталія, 10 клас, Комунальний заклад «Лозівський ліцей №1» Лозівської міської ради Харківської області

Вчитель, що надихнув на написання есе - Єфімова Наталія Олексіївна

«1000 днів війни. Мій шлях»

Війна - подія, яка закарбувалася в наших серцях як найгірший та найскладніший  день життя. Cлово, яке нам ніколи в житті не хотілося проживати. На душі стає важко, хочеться плакати та щоб весь світ зупинився. Ми стали в'язнями цього слова, чуючи щодня: війна, вибухи, тривога, кількість жертв, приліт, окупація… Цей тернистий шлях війни кожна людина проживає по-своєму.

Ось мій непростий, сильний шлях.

24.02.2022, ранок. Прокинулася від паніки батьків. Відчуття пустоти та страху. Ти дивишся у вікно, але відчуття, що - в порожнечу, в те, коли ти не знаєш, що з тобою буде. Ніхто не знав, що буде далі. Батьки бралися за голову та міркували що робити. Через такий вибір пройшов кожен українець. Кожен обрав своє рішення з болем у душі та сльозами на очах. Ми залишилися вдома, але страх нікуди не подівся, а з кожним днем ставав ще більшим.

У березні 2022 тато пішов на фронт. Для моєї родини це було, як постріл у серце, що розбив його на шматки.

Я з бабусею та мамою залишилися самі. Було складно, як морально, так і фізично. Особливо, коли тато довго не виходив на зв'язок. В той момент насідали страшні думки, ти не знав, куди себе подіти та ходив з телефоном повсюди, щоб не пропусти довгоочікуваний дзвінок. Наприкінці березня ми прийняли рішення, що я повинна поїхати на Західну Україну до татових родичів. Там я знайшла собі друзів, (був навіть друг - переселенець з Донецька). Він втратив дім, але його родина встигла виїхати. Від того дня їхнє життя почалося з чистого аркушу. Хоча мене там любили та підтримували, спокою я собі не знаходила, але вигляду старалася не подавати.

Зрозуміло, що у 13 років побачити повномаштабну війну своїми дитячими очима було психологічно важко.

Я мусила їхати так далеко від дому. 1000 кілометрів мене відділяли від мого гніздечка, але вдіяти я нічого не могла. Я щодня спілкувалася з бабусею і мамою, періодично з татом, але мені не вистачало їхніх теплих обіймів, коли я без слів могла зрозуміти їхню любов та віру в мене.

Та, як говорила Леся Українка: "Щоб не плакать, я сміялась''. Довгоочікувана зустріч відбулася через 4 місяці розлуки. Я приїхала додому! Моїй радості не було меж. Таке все рідне та близьке!

Я побачила, що люди вже почали звикати до такого життя - виходили на роботу, хтось вже потихеньку розкладав тривожну валізку… Я щодня спостерігаю, як літають наші гелікоптери та літаки над моїм будинком. Рахуємо,скільки їх летіло і повернулося,щоб зрозуміти, чи є жертви. Надіємося на силу та відвагу наших воїнів. Зараз  вдома тихо, але інколи лунають вибухи в місті, ще можемо їх чути з Павлограду,та навіть із Донецька. Щоб не сидіти без діла, а допомагати військовим плетемо маскувальні сітки – ось так утворився волонтерський гурток “Незламні”. Чудове заняття для тих,хто любить робити щось своїми руками. Ще з дітьми щомісяця пишемо листи вдячності та підтримки військовим, щоб вони завжди знали, що ми їх любимо та чекаємо. Звичайно, не забуваємо донати на ЗСУ, тому що саме наш донат може наблизити нас до Перемоги.

Я дякую всім військовим, які захищають нас, які заради нас покинули свою родину та пішли на захист рідної землі. Вдячна вам, що ви не боїтеся нашого ворога та дивитеся йому прямо в очі.

Ще можу додати, що хоч який складний період життя ми проживаємо, нам не потрібно здаватися, нам потрібно єднатися та дивитися в світле майбутнє, де наша Україна обов’язково переможе. Давайте додамо у цей темний час хоч трішки світла, яке ми будемо випромінювати з наших сердець. І на останок процититую слова Степана Бандери: «І прийде час, коли одни скаже: «Слава Україні!», а мільйони відповідатимуть: «Героям слава!»