Висторобець Поліна, 11 клас, Комунальний заклад "Чугуївський ліцей №2" Чугуївської міської ради Харківської області

Вчитель, що надихнув на написання есе - Шаровкіна Євгенія Василівна

«1000 днів війни. Мій шлях»

Тисяча днів війни. Для мене – це вічність. Кожний день вносить корективи в моє життя. Я дорослішаю і розумію вислів « життя прожити - не поле перейти». Кожна хвилина, година мого буття перетворюються на камінці житейського досвіду.

І розділ. Скарбничка мого життя. Я Поліна, мені шістнадцять, живу в мальовничому місті Чугуїв Харківської області.  Мій підлітковий вік  нагадує мені сховок із коштовним камінням, що відтворює події  усього життя. Яскравий смарагд у скарбничці –  щасливий час із сім’єю, народження сестрички  та братика.

Спокійне сяйво місячного каменя – це спілкування з бабусею і дідусем, їх безмежна любов та увага. Мерехтіння  «александрита» – це зустрічі з коханим та вірними  друзями…

ІІ розділ. Перші місяці війни. Чорне вугілля. 24 лютого 2022 року яскраве світло моєї скарбнички почорніло. Я чула стривожений шепіт батьків, бачила наляканих Софійку та Кирила. Навколо все затягло темним мороком, чорним бездушним камінням – вугіллям. Мені було так страшно, що навіть не  чула свого дихання.  Рідні вирішили врятувати нас від обстрілів, тому наприкінці березня вирушили до Італії.

Відлік тисячі невідомих днів війни в моєму житті розпочався…

ІІІ розділ. Подорож до Італії. Мармур. Дорога до Харкова було моторошною. Навкруги лунали вибухи. Мама дуже хвилювалася за нас. Тільки надвечір сіли в потяг і рушили в невідомість. На кордоні з Угорщиною українців не пропускали. І коли прикордонник підійшов, я подумала, що нас повернуть. Побачивши матусю з трьома дітьми, він  запитав про наші речі. Мама показала на один пакет з їжею і на нас. Прикордонник пішов. У мене всередині все завмерло. Повернувшись через декілька хвилин, він пригостив нас цукерками і побажав щасливої дороги.

Я не тямила себе від радості: не чули вибухів, виття сирен, гулу літаків. Чотири дні ми добиралися до Італії. Я не можу порівняти тодішнє життя з камінням в скарбничці. Це були  хиткі піски під ногами, а, може, вугілля, перемішане з піском.

Нарешті ми дісталися до Лучери – маленького італійського містечка, де на нас чекав священник Дон Вінченцо. Саме він допоміг із житлом, речами, їжею. Але  життя в Італії було схоже на мармур. Красиве, упоряджене, проте моїй душі воно не давало світла й блиску. Це була чужа країна зі своїми законами, порядками, з незнайомою мені мовою. Згодом на цьому шматочку мармуру з’явилася велика тріщина. Однокласники непривітно ставилися до мене, щось кричали та насміхалися.

А коли у дівчинки загубився телефон, мене звинуватили в тому, що я його вкрала, та обшукали мої  речі. Ви навіть не уявляєте, як  було боляче!?  А так хотілося відчувати себе в безпеці!

ІV розділ. Повернення до Києва. Українські коралі. Через пів року «існування» в Італії моя мама вирішила повертатися на Україну. Коли ми сіли в потяг у Перемишлі в Польщі, почула голос провідника: «Ласкаво просимо». Я розплакалась. У Києві нас зустрічали бабуся з дідусем. Це місто для мене – блискучі коралі. Навкруги люди, які цінують традиції, співають українські пісні.

Але чомусь не знаходила душевного спокою, бо  дуже хотілося до рідного міста, кожний куточок якого безмежно люблю…

V розділ. Життя в Чугуєві. Діамант. Зараз ми повернулися додому, в Чугуїв. Війна, на жаль, триває. Місто часто обстрілюють, але воно схоже на діамант. Так само виблискує, бо справжній скарб не можна притрусити попелом або засипати землею. Так і в моєму серці блищить любов до рідної землі, віра в перемогу. За 1000 днів війни моя скарбничка наповнювалася різними скарбами. Вони були абсолютно не схожі один на одний. Саме це різноманіття виховало в мені стійкість та бажання допомагати.

Попереду ціле життя, і я вирішила: передам свою скарбничку молодшій сестричці, а сама піду захищати  країну.  Це моє доросле виважене рішення!

Я  - роду славного зернинка! Я  - Українка!... Все буде Україна!