Остапенко Світлана Анатоліївна,

директор Кривушівській гімназії Піщанської сільської ради Полтавської області

Есе: «Моя Україна майбутнього»                                                              

Я хочу берег з келихом вина,

І щоб надвечір сонце впало в море..

Та за моїм вікном трива війна

І на моїй землі щоденне горе….

Згадую щасливі дні свого життя до 24 лютого 2022 року… І розумію, що була дійсно щасливою, дорослою людиною. Мала улюблену роботу з гомінливими шкільними коридорами, могла відпочити на будь-якому морі світу, спостерігати захід і схід сонця, побувати з коханою людиною в горах, покорити ще одну вершину свого життя, тішитися рідними онуками, спостерігаючи як вони ростуть і стають на ноги…

І ось, телефонний дзвінок, який обірвав усе!!! Почалося повномасштабне вторгнення, дітей на заняття не виводимо!! Яка війна? З ким? З нашими «одвічними братами»? Як вони могли? І немає відповіді на ці запитання. І ніяким мозком не можна осягнути те, що відбувається.

Тисячі невинних жертв, зруйновані будинки, школи, лікарні, осиротілі діти, біженці – вибувші із класних списків діти. Усе це ми бачимо не тільки на екранах телевізора чи в мережі Інтернет. Це те, що поруч, те, що пролягає крізь душу і серце. Щоденні прощання з героями Кременчуччини, прильоти ракет і шахедів по інфраструктурі, будинки без даху і вікон, учні на екранах моніторів, новий вчитель української мови – переселенець з Маріуполя, учень 4 класу без батька! Скільки ще потрібно горя і сліз, щоб зупинитися, домовитися, позбутися…

Протягом цих довгих місяців гімназія самовільно перетворилася в волонтерський центр. Домашні пиріжки, захисні сітки, окопні свічки, в’язані шкарпетки і ковдри, збір теплих речей, продуктів і консервів, благодійні ярмарки та концерти – все це для наших захисників, для ПЕРЕМОГИ. Потім – Пункт незламності з усім відповідним обладнанням і режимом роботи. З 1 вересня - укриття не тільки для гімназистів, а і для всього села Кривуші. Радісні гомінкі голоси дітей, але і бентежні, бо повітряна тривога може пролунати в будь-яку хвилину. Але вони знають - з ними поряд ми -  їхні вчителі. І літній тренінг з сертифікатом міжнародного вальдорського проєкту «З невідкладної допомоги та педагогіки травм» - це також частина цього військового часу, який зробив мене мудрішою, терпимішою, виносливішою.

А вона (ПЕРЕМОГА) не приходить… Ще не час?! Мало працюємо? Мало загиблих і поранених? Мало інвалідів і постраждалих? Недостатньо допомоги, зброї, техніки, натхнення… Поки, що немає відповіді на ці, не тільки мої запитання. Але ж ми чекаємо, сподіваємося, бажаємо!!

Я мрію знову бачити літак,

Що в мирнім небі білий слід лишає,

Та згадую реалії, відтак

Шукаю в небі журавлині зграї.

Я хочу відчувати смак весни

Солодко – пряний з запахом мімози

І щоб криваві наслідки війни

Навік з країни зникли

Ливні – сльози!

Здається, що на відстані руки

Просте життя, у спокої і мирі,

І в небі білокрилі літаки

Несуть кудись ЩАСЛИВИХ пасажирів.