Стефанів Владислав, 9 клас, Ліцей № 10 Новокаховської міської ради

Вчитель, що надихнув на написання есе - Стаценко Дар'я Володимирівна

«1000 днів війни. Мій шлях»

Мої тисяча днів почалися в 2014 році. Мені тоді було ще не повних 5 років. На той час я не розумів, що відбувається. Мої батьки щось обмірковували, хвилювалися, мене перестали водити до дитячого садка, а над містом дуже низько літали гелікоптери.

Все, що я пам`ятаю з того часу, - це «зелені чоловічки». Тоді ми з родиною переїхали до Нової Каховки.

Там я пішов у дитячий садок, потім до школи, і дитинство заграло яскравими фарбами. Кожного літа ми їздили відпочивати на море до Скадовська, на Арабатську стрілку, рожеві озера.

Аж раптом у моє щасливе дитинство вдруге увірвалася війна. Як сьогодні пам`ятаю той день, коли вся сім`я прокинулася від вибухів.

Спочатку була паніка, тому що ніхто не знав,  як діяти. Потім почали шукати бомбосховище, але так і не знайшли. В окупації я пробув майже 6 місяців. Це були найгірші дні в моєму житті, тому що я нікуди не ходив. У перші дні взагалі сиділи в квартирі, ввечері не вмикали світло, бо було страшно. Єдине, що нагадувало мирне життя - це навчання  онлайн у  своїй школі.

Постійні постріли, вибухи, не було оповіщення повітряної тривоги, декілька разів спускалися в підвал будинку, а потім просто сиділи вдома, в коридорі між двома стінами.

Була проблема з продуктами: мама кожен день кудись ходила щось придбати, а я сидів удома з сестрою.

Наприкінці липня моя родина вирішила виїхати з окупації, тому що на маминій роботі почали змушувати брати російські паспорти.

Виїжджали ми через село Василівку Запорізької області. Зелених коридорів за весь час окупації не було. Ми виїжджали з перевізниками, до Василівки проїхали 13 блокпостів, на яких нас зупиняли і перевіряли документи та вміст сумок. Запитували «чому ми їдем і куди», пропонували залишитися, обіцяючи, що все буде добре, і нас будуть «захищати».

«Орки» не розуміли, чому люди виїжджають, залишаючи все.

У Василівці нас тримали 4 доби під палючим сонцем, посеред степу, без води та їжі. Не випускали, ночували ми в Дніпрорудному гуртожитку, на підлозі. В колоні стояли понад 1500 тисячі машин, їхали і діти, і люди похилого віку, вагітні жінки, а також люди вивозили своїх домашніх улюбленців. Я теж забрав свого улюбленця, котика Цезара, який важко переніс цю поїздку.

На 5 добу нас випустили, але попереду було ще чотири блокпоста ФСБ і «сіра зона» з протитанковими мінами. Найстрашнішим була «сіра зона» з розваленими будинками, снарядами, які торчали з землі та знаками «заміновано».

Як тільки ми в`їхали на підконтрольну України територію, росіяни почали обстріл. Нас зустріли волонтери, які нам запронували їжу і ночівлю. Далі ми не знали куди їхати, але зранку з волонтерами поїхали у західну частину України.

Перші 2 тижні відносного спокою,  було нерозуміння, як жити далі і що робити.

Потім життя почало потроху налагоджуватися. Я пішов вчитися в ліцей по місцю проживання, але провчився там всього 2 місяці поки було навчання онлайн. У школу не хотів іти, тому що були постійні сирени і потрібно було ховатися в бомбосховищі, а я не міг себе пересилити. Відкрилася наша школа. Я знову пішов навчатися онлайн, за що щиро вдячний нашим вчителям,  що змогли організувати роботу школи.

В Івано-Франківську закінчив курси польської мови. Але друзів так і не знайшов. Всі мої думки залишилися в Новій Каховці!

Я з нетерпінням чекаю ПЕРЕМОГИ і повернення додому, вірю що все буде добре в Україні!