Судорженко Маргарита, учениця 9 класу, вихованка гуртка «Англійська мова» Енергодарської малої академії наук учнівської молоді Енергодарської міської ради

Вчитель, що надихнув на написання есе: Джурляк Оксана Олегівна

«Війна. Моя історія»

24 лютого 2022 року… Це повинен був бути такий самий ранок, як завжди: будильник о шостій, звуки метушні матусі на кухні, оладки, бурчання сестри про те, що вона вчора не замовляла такий сніданок, плетіння кісок, побажання гарного дня від батьків і дорога до школи. Мені до вподоби була кожна хвилина наших родинних ранків, все було настільки злагоджено та легко, що спадало на думку, що саме так повинен починатися кожен день. З того моменту, як я прокинулась, у квартирі стояла якась тривожність. Була і черга в ванну, і сніданок, і бурчання сестри, але батьки щось нервово обговорювали, по ним було видно, що дещо не дає їм спокою, я не надала цьому значення.

Не скажу, що я полюбляла школу. Який підліток любить вчитися? Але після тривалого дистанційного навчання почала цінувати кожен день, проведений з вчителями та однокласниками.

В той день школа була напівпорожня: стояла тиша, ніхто не бігав по сходах, голосно не сміявся, здавалося, що скінчилися уроки і всі пішли додому. На відміну від інших учнів, з нашого класу прийшли майже всі, тому що була біологія. Вчителька з цього предмету Олена В’ячеславівна кожного уроку робила опитування пройденого матеріалу, і легше було його пройти разом з підказками однокласників, ніж потім наодинці, якщо пропустив заняття.

Ми ніколи не були зразковим класом з поведінки, тому що галас, сміх і гул завжди доносилися з нашого кабінету. Коли я зайшла, то була трохи збентежена. Тиша. Всі сиділи на своїх місцях та схвильовано щось обговорювали. «Бомблять», «Київ», «напали», «Харків», «війна», «жертви» − ці слова доносилися з кожної парти. Я почала прислуховуватися до розповідей однокласників, щось перепитувати, читати новини в телефоні. Але не вірила, що таке може статися. Може то був сон, а може чийсь невдалий жарт? До кабінету зайшла замінна вчителька, її очі були червоні, здавалося, що вони плачуть, але без сліз. Педагог дуже старалася нас якось відволікти, про щось розповісти, але то слів не вистачало, то наші очі хотіли дізнатися відповіді на зовсім інші запитання. Вчителька виглядала пригніченою, засмученою, весь час намагалася додзвонитися до своєї дочки, яка мешкала в Києві.

Потім нам усім ніби по черзі дзвонили батьки, ми збиралися додому та обіймалися. Нікому і на думку не спало, що це був наш останній шкільний день в Енергодарській гімназії № 5.

Вдома мама тихо, щоб не почула молодша сестра, розказала, що відбувається. Найважче було чути про те, що треба робити, якщо вона або батько не повернуться з роботи. Мама вміє кожну проблему донести обережно, виважено, розібрати до дрібничок і у кінці сказати, що все буде добре. І я завжди цьому вірю! Потім ми всі разом зібрали тривожні валізи.

Наступні десять днів стали днями сміливості і об’єднання міста Енергодар. Мешканці встали на захист рідного міста та Запорізької атомної електростанції. Тисячі людей без зброї стали живим щитом, але це не зупинило ворога. Російські танки, важка техніка та військові штурмом в ніч з 3 на 4 березня захопили місто та АЕС.

В той день постійно звучала сирена, було чутно вибухи, крики людей доносилися з вулиці, тремтіли вікна. Ми ночували в коридорі. Всі заснули під ранок, коли вимкнулась сирена.

З цієї ночі почалися наші шість місяців життя в окупації. Батьки ходили на роботу, я відчувала, як вони кожного разу переживають. Нам не дозволялося виходити самим на вулицю. Не вистачало продуктів харчування, усюди були довгі черги. А кожної ночі було чутно вибухи.

На моє тринадцятиріччя ми зібрали речі першої необхідності, деякий одяг та взуття, мої улюблені книги та художні фарби, футбольний м’яч та кеди сестри, завантажили все у машину і поїхали з нашого міста. Шлях в шістдесят кілометрів зайняв у нас два дні.

А потім сталася така довгоочікувана подія за весь час – крізь сльози в очах, ми побачили український прапор…