Вірстюк Маріанна, ВСП "РФК НУБіП України"

Вчитель, що надихнув на написання есе — Гринкевич Ірина Володимирівна

«1000 днів війни. Мій шлях»

Війна – це термін, що наводить на думку про руйнування, страждання та втрати. Однак у моєму випадку, як і у випадку тисяч українців, вона стала переломним моментом, коли звичні речі втратили своє значення, а справжніми символами стали допомога, стійкість та людяність.

Коли в лютому 2022 року розпочалася війна, я не уявляла, що моє життя зміниться для мене назавжди.

Я живу в Рівному – місті, яке було для мене символом спокою та стабільності. Проте в одну мить цей спокій зруйнувався. З перших днів війни я відчула страх, який пронизував кожну клітину мого тіла. Страх за родину, за друзів, за наше майбутнє.

Пам’ятаю, як 24 лютого прокинулася від звуку сирен.

Серце калатало, а думки плуталися. Я намагалася зрозуміти, що відбувається. Вулиці Рівного стали порожніми; люди з тривогою дивилися один на одного, шукаючи підтримку у поглядах інших людей. Всі ми стали свідками того, як наш звичайний світ руйнується.

Перші вибухи пролунали на наступний день. Люди бігли до укриттів, розгублені, налякані.

Мій шлях почався з почуття страху і невпевненості, коли кожен день ти не знаєш, що буде далі. Війна була поруч, але найважче було дивитися в очі тих, хто покидав свої домівки на сході, везучи лише мінімум речей, найменше – це життя.

Я часто плакала в подушку, намагаючись знайти розраду в думках про те, що ми – не одні. Але навіть у ці темні часи я відчувала силу єдності нашого народу.

Часто згадую ніч, коли ми з родиною ховалися в підвалі магазину через повітряну тривогу. Тишу розвивали звуки вибухів, а серце билося так швидко, що здавалося ось-ось зупиниться. У темряві підвалу я відчула глибокий страх – страх за близьких, за те, що може статися з усіма нами. Я тримала на руках свого племінника і намагалася заспокоїти його, хоча сама була налякана.

Проте навіть у найтемніші моменти я старалася знаходити сили в спільноті.

Ми разом молилися за мир, ділилися історіями про наших героїв – тих, хто бореться за нашу свободу. Ця єдність стала для мене опорою, моїм щитом.

За тисячу днів війни я навчилася цінувати багато речей: мирне небо, сміх і радощі дітей, теплі обійми рідних, спокійні вечори вдома, доброта незнайомців. Я зрозуміла, що навіть у найскладніші часи ми можемо знайти сили підтримувати одне одного. Це був мій шлях – шлях різних труднощів, болю та втрат, але також шлях надії та любові.

Сьогодні я дивлюсь на ці 1000 днів війни як на шлях, який змінив мене назавжди. Я горда бути частиною цього процесу – процесу боротьби за свободу та незалежність нашої країни.

Наша сила – в єдності та готовності допомагати один одному. Я впевнена: разом ми здолаємо всі труднощі і відбудуємо нашу країну. І хоча війна залишила шрами на нашій душі, вона також навчила нас цінувати життя і боротися за нього до останнього подиху. Кожен день – це ще один крок до перемоги, і я вірю в наше майбутнє.