Островерх Аріна, 10 клас, КЗ «Дергачівський ліцей №2»

Викладач, що надихнув на написання есе – Щербакова Олена Євгеніївна

«1000 днів війни. Мій шлях»

Війна… Війни ніхто не чекав, війни ніхто не хотів, війна прийшла. Як воно, жити у війни, сидіти у підвалах, бо літають ракети, кожну секунду слідкувати за телеграм-каналами, читаючи «куди летить?». Як воно жити одним днем з думкою, що саме цей день може бути останнім…

Саме з 24 лютого 2022 року, українці прокинулися від звуків на вулиці, дзвінків від близьких, родичів та слів президента про воєнний стан.

Батьки заспокоювали дітей словами, що це всього лише «військові навчання», що боятися не треба. У свою ж чергу самі батьки вже збирали тривожні валізки та дзвонили родичам зі словами «куди нам їхати?».

З тих пір українці вже на 970 день повномасштабного вторгнення живуть в підвалах, з телефонами в руках, з картою повітряних тривог та дякуючи Богу за прожитий день.

Як я переживаю війну? Я сама з Харківської області, м. Дергачі, а як усім відомо, Харків для росіян важливий об’єкт терору. З початку війни було кожного дня гучно, і Харків чули, і до нас прилітало.

Перші місяці перебували в укриттях, батьки самі ходили до магазинів, поки чули, що тиша та відбій тривоги. Полички в магазинах ставали пустими, згодом почали роздавати гуманітарну допомогу. Спали одразу в верхньому одязі, щоб у підвали у разі обстрілів спускатися швидше. Не раз ракети влучали на нашу вулицю і до сусідів також. Але на щастя тієї ночі нікого не було вдома, тож постраждали лише вікна та дах.

Одного разу матуся пішла до магазину і почалися сильні обстріли та одна з ракет влучила у 2-поверховий будинок поруч з нами.

Я злякалася, лягла під ліжко, а тато заходить та кричить «лягай, біжи!», з переляку сам не зрозумів, що робити. Потім ми почули ще один вибух, тож мені довелося босою бігти у підвал. Усіх зібрали, вся сім’я в укритті, окрім мами… мама слухавку не бере. Усі так налякалися, але на щастя все обійшлося. Мама на той момент була у магазині та нічого не почула.

Десь через декілька днів після таких влучаннь нас позвала до себе мамина знайома. Їй запропонували виїхати у Харківську область, за 100 кілометрів від нашого міста, то було глухе село. Мама довго не наважувалася, але тато наполягав. Ще з початку війни ми зібрали тривожні валізки, тож за 2 години ми були на місці.

Місяць ми жили без опалення та теплої води, я потроху допомагала мамі, інколи виходили на прогулянки, подивитися село. Але тоді була така сіра весна, що ніякої надії не давала взагалі.

Жили ми разом десь 3 місяці. Згодом друга сім’я з’їхала. Залишилися ми з мамою самі, тато постійно на роботі у Харкові, до нас на вихідні приїзжав, а бабуся з дідусем у Дергачах залишилися. Ми потихеньку звикали, пізнавали нові місця села.

Влітку ми з мамою відсвяткували мій День народження і на наступний день я познайомилася зі своїми майбутніми подругами...

Дві дівчинки сиділи навпроти мене на гойдалках та заставляли сестру однієї з них підійти до мене і познайомитися, а та в свою чергу так і зробила. Я була не проти знайомств, бо розуміла, що жити нам тут ще довго, при тому ж ціле літо попереду, не хотілось сидіти вдома та нудьгувати. Соня – так звали дівчинку, яка була молодше за мене на 3 роки та її подруга – Анжеліка. З часом ми сильніше пізнали один одного, кожного дня гуляли, вони мене знайомили зі своїми компаніями, іншими дівчатами та хлопцями. Літо проминуло швидко, але залишилося у моїй пам’яті назавжди. Там діти не знали війни, там було добре...

Настала осінь, у рідному містечку стало тихіше, тож ми наважилися, у жовтні 2022 року повернулися додому. Чесно кажучи, я цілувала стіни рідного дому. Я впала на підлогу і просто лежала, насолоджувалася цією миттю вдома, бо боялася, що ми знову кудись поїдемо.

І саме цього дня, на нашу голову звалилося щастя. Таке пухнасте, чорно-біле, маленьке. Лежало під дверима і не хотіло йти, сусіди намагалися забрати, нагодувати, але вона не хотіла, ричала.

Тепер це – Соня. Соня, та маленька собачка, яку ми пустили у двір, щоб вона попила водички та хоча б щось поїла, бо була зовсім худощава. У групу Дергачів ми виставили повідомлення, що загубилася собака, але доля вирішила, що вона залишиться з нами.

Соня поряд з нами вже 2 роки і ми щасливі поряд з нею. Наші будні гучні, не спокійні, але ми тримаємося, бо ми українці! Ось, знову повітряна тривога...