Горбань Павло, Ліцей №6 «Лідер» Полтавської міської ради

Вчитель, що надихнув на написання есе — Мордік Ганна Матвіївна

«1000 днів війни. Мій шлях»

Двадцять четверте лютого – дата відліку. І, хоч я живу в більш-менш безпечному регіоні, у якому не відбувалися активні бойові дії, та як багато за майже тисячу днів змінилося в моєму житті і оточенні.

Зі стін у нашому будинку зникли картини – така вимушена необхідність задля безпеки, щоб не впали на голову в разі бомбардувань.

Пам’ятаю, як ми з молодшим братом раділи, коли на другий день після страшної дати з’явилася не лише тривожна валізка з документами і медикаментами, а й скриня смачних припасів для екстреного випадку: енергетичні батончики, сухофрукти, страви швидкого приготування. Спочатку не зовсім було зрозуміло, що то таке за крайність така, що мама не зможе приготувати нормальну їжу та будемо харчуватися з тієї скрині «на чорний день». Пізніше нам дозволили взяти кілька смаколиків для себе, а інше – віднесли в місце збору для переселенців, яких чимало приїхало в наше місто.

Пригадую, як недалеко від мого будинку з’явився блокпост.

Його обладнали небайдужі односельці, дорослі чоловіки, чергували там щодня і щоночі, перевіряли незнайомі машини, слідкували за порядком, їм навіть видали зброю. Це все – доволі бентежне явище для реального життя, хоч давно знайоме мені з сюжетів комп’ютерних ігор.

Страх… Його відчуття з’явилося саме тоді, на початку повномасштабного вторгнення російських військ у мою країну, й весь цей час намагається панувати в моєму серці і серцях українців.

Я добре пам’ятаю його з перших днів війни, коли просто сиділи вдома та чекали, що буде далі?! І ніхто не знав точної відповіді тоді, і зараз її немає, є лише міцна віра в наших воїнів і в Перемогу!

Цей страх не лише за себе, а більше – за рідних і друзів! Хоч ми, наша родина, й на секунду не думали залишити свою країну і виїхати за кордон. Поїдемо, але не зараз, потім, коли все страхіття завершиться і можна буде спокійно мандрувати, із задоволенням пізнавати інші землі. Усе це обов’язково буде!

А нині, поки що, ненависний сигнал тривоги заганяє українських людей під землю. Спиняються всі термінові справи, робота, уроки, хобі, розваги, але не життя!

Сидиш в укритті, переглядаєш карту, де область за областю червоніє і… вибухи, вибухи, вибухи. Міркуєш, скільки потрібно ще української крові, горя і біди, щоб якісь незрозумілі злі сили наситилися і все спинилося?

Більшість тривог у моєму місті закінчуються відбоєм і немає ніяких руйнувань. Але не того дня…

Я був у школі. Тривога. Швидко спустилися в укриття, а потім гучний вибух, відбій, і швидка за швидкою везли поранених понад шкільними вікнами… Дуже багато жертв. За що загинули ці люди? Неподалік прильоту будинок мого друга, а що як він потрапить до списку загиблих? Це не можливо уявити!.. В такі хвилини розумієш, що цивілізація програє.

Мені вже довелося відчути втрату, пов’язану з війною. Але не смерть тому виною. Інше. В чужу країну був змушений виїхати мій друг на невизначений термін, бо так вирішили його батьки.

Більшу частину свого дитинства ми провели разом, а тепер не знаємо, чи побачимося колись іще. Та я розумію, що під час війни можна втратити більше, і це єдине, що мене заспокоює.

Війна забирає. Вона ненаситна. Вона ніколи не змінюється. Змінюємося ми. Вже більше десяти років я відвідую військово-спортивний клуб «Воїн» і розумію, що здобуваю важливі навички. Україна понад усе!