Котляр Тетяна, вчитель ДПТНЗ «Жмеринське вище професійне училище»
Війна. Моя історія
Тихий світанок вибухнув вогнем,
Зима тоді тут все ще панувала.
І сипало не снігом, а дощем
Вогненного смертельного металу.
Наш тихий, мирний сон десь зразу щез,
І мир залишився далеко там, позаду.
А всі святі дивилися з небес
Й здригались в розпачі так тихо й безпорадно.
Ну як це так не вчитись у віків?
Невже часи страшні нічому не навчили
Тих, хто собі дозволити посмів
Здолати кулями й металом правди силу!
Світає в небі, вечоріє день,
Але життя згоріло й ледве тліє.
Немає в мене мрій, нема пісень,
І світить сонце, та уже не гріє.
У темряві суцільній стало видно,
(Тоді ж наскрізь видніється душа)
Як підло, як цинічно і єхидно
вчинила з нами дика та орда.
Чи страшно нам? Чи ми тоді боялись
Чужого миру, що несло війну?
Були у розпачі, крізь сльози ми сміялись,
Але не подались на чужину.
Бо наші воїни тримають небо й землю,
Такі величні й сильні, немов бронь.
Було сліз стільки, що гатити можна греблю.
Добре одне- хати тепер не скраю, осторонь.
У кожного свій фронт, він сокровенний.
Ми боремось за право жити на землі,
Благословеннній, рідній і стражденній.
До світла пробираємось у тьмі.
Добре, що ми згадали свою сутність,
Погано, що це сталось у вогні.
Відчули ми , що в мови є могутність,
Це також зброя, що обтяла крила тій брехні.
Тому я мови рідної навчаю,
Розказую правдиво, хто ми є!
На дике і чуже я не зазіхаю,
Лиш повертаю те, що наше споконвіку, що своє!
Ми знаєм все, ми бачим нашу долю.
Співають діти в укриттях пісні.
Ми дуже важко здобуваєм волю,
Ми наче в мороці, ми наче уві сні.
Але ми впевнені: ми сильні, переможем
Нам допоможе Бог, нам світять сонце і зірки.
Однак забути цього - ми не зможем
Цей біль із нами завжди, навіки.
