Ульянова Поліна, учениця 11 класу Миколаївського ліцею № 38 ім. В.Д.Чайки

Вчитель, що надихнув на написання есе - Ткаченко Галина Георгіївна

Війна. Моя історія

Розбираючи коробку зі старими речами, я натрапила на калейдоскоп. У дитинстві любила спостерігати за тим, як змінюються його візерунки. Здавалось, що з кожним прокручуванням ти потрапляєш у новий казковий світ. Мені було цікаво дізнатись, що ховається всередині і як калейдоскоп створює цю красу. Я стисла його міцніше, і раптом мої долоні наповнились різнокольоровими уламками скла.

Дивно. Ці поодинокі клаптики викликали в мене таку палітру почуттів: смуток, радість, відчай, хвилювання …

І в цей момент я зрозуміла, що моє життя подібно цьому калейдоскопу. День 24 лютого 2022 року розсипався на тисячі  уламків. Ця дата закарбувалася у моїй  свідомості, як нічний жах, від згадки якого тіло ніби пробирає електричним струмом.

Почувши перші вибухи, я знаходила сотні пояснень і лиш на останнє місце ставила війну. Але коли інформація підтвердилася, життя для мене зупинилося, кров охолола, а серцебиття сповільнилось, ніби поламаний годинник. Це відчуття неможливо описати словами, але згадки про нього завжди залишають очі на мокрому місці.

Дні почали минати, як один. Кожного разу, сидячи у підвалі, я відчувала, як здригаються стіни, як вибухова хвиля видавлює віконні рами та підриває дах. Від звуків вибухів, яким акомпанувала сирена, скорочувався кожен м’яз мого тіла. Тоді здавалося, що це жахіття має скінчитися за тиждень чи за два. Я не могла й подумати, що це стане частиною мого життя.

Проте вже з перших днів була здивована стійкістю наших людей. Надзвичайно велика кількість миколаївців почала активно допомагати нашим захисникам, вступати в ряди територіальної оборони.

Я зі своїми батьками також допомагала армії, передаючи теплий одяг та постільну білизну. Завдяки згуртованості людей та відмінній роботі наших захисників, Миколаїв став залізною фортецею півдня України. З усвідомленням тих подій змінювалися і мої життєві погляди. Я зрозуміла, наскільки важливими  для мене є мій дім та рідне місто.

Надходила інформація про погіршення ситуації на фронті. І тоді пролунали мамині слова, що стали комом у горлі: “Нам треба поїхати”. Знов це відчуття… Всередині мене все стискалося від цього нестерпного душевного болю.

Збираючи речі, ні одної миті не могла втримати сліз. Будучи в Україні, але за сотні кілометрів від свого дому я відчувала, що втратила частинку себе. Вона залишилась там, у моїй кімнаті: під  ковдрою на ліжку, між сторінками книжок, на клавішах мого фортепіано. Щодня я була прикута до новин у телеграм-каналах важким ланцюгом хвилювань.

Минув місяць. Пролунали ці довгоочікуванні слова: “Я їду додому”. Довга дорога далась мені легко. Коли зайшла у дім, то відчула себе по-справжньому живою, порожнеча у моїй душі нарешті зникла. Хоч яким би тяжким не здавалось тодішнє життя у Миколаєві, вдома я почувалася набагато краще, ніж далеко від нього.

Сирени та вибухи стали вже новою буденністю. Періодично нічні обстріли посилювалися. Кожен раз, лягаючи спати, я розуміла, що, скоріш за все, прокинусь посеред ночі від вибухів. Ми більше не спускалися у підвал. Від цих гучних звуків та вибухових хвиль було важко не прокинутися. Люди почали тікати від війни, залишаючи свої оселі. Вулиці спустошились через постійні обстріли.

Вікна будинків, крізь які раніше виднілися душі міста, перестали бути прозорими. За клаптиками фанери ховалися понівечині людські долі. Кожна ніч руйнувала будівлі та забирала чиєсь життя. Іноді здавалося, що місто захлиналося від болю та смутку.

Але, незважаючи на жахливі події та складні умови, в тому числі відсутність питної води, воно продовжувало жити. Миколаїв — незламний! Миколаїв чекав… Після визволення Херсона обстріли стали значно рідшими. Багато миколаївців повернулися додому. Було навіть незвично бачити, стільки людей на вулицях і в магазинах.

Хоч життя ще не стало таким, як було до війни, усе потроху налагоджується. Звичайно, ці події змінили кожного з нас, назавжди залишили слід у нашій свідомості.

Збираючи уламки калейдоскопу, я вкотре прийшла до висновку, що потрібно цінувати кожен момент свого життя. Складаючись із таких самих клаптиків, воно постійно було наповнене різними подіями, що утворювали візерунки. Я залишила зламаний калейдоскоп, щоб кожного разу, дивлячись на нього, згадувати про те, що потрібно проживати кожен свій день, як останній. Незважаючи ні на що, прагнути до перемоги та цінувати кожну мить, проведену з рідними. Я, як і мільйони українців,  безмежно вдячна кожному та всім, хто наближає нас до перемоги. Слава Україні! Героям Слава!