Все це розпочалося влітку 2014-го. Щодня лягали спати одягненими, хоч це були літні місяці. Відбувалися обстріли зазвичай уночі. І коли вночі лягаєш, тобі просто страшно, ти не спиш, кожну секунду прислухаєшся і за все боїшся, переживаєш за себе та своїх близьких.

До підвалу ми не бігали, не спускалися, але були готові це зробити, якщо щось почнеться. А взагалі, нікуди не виїжджали, весь час були на тому самому місці я і мама.

Дім наш від війни не постраждав, але інші будинки і зруйнувалися, і полопалися. По нашому будинку тільки тріщини пішли, але що вдієш...

Зараз такої страшної ситуації немає, але ж ти не знаєш, що може статися завтра-післязавтра. А тепер ще я почала переживати подвійно, бо з'явилася дитина і побільшало відповідальності.