Коваленко Софія, 15 років, учениця 10-А класу СЗШ I-III ступенів №104 ім. О. Ольжича, м. Київ

Вчителька, яка надихнула на написання - Самойлович Тетяна Петрівна

Конкурс есе «Війна в долі моєї родини»

Війна – це коли час зупиняється. Війна – це біль. Війна – це коли життя втрачає сенс, а разом із тим свої кольори, відтінки, а все навколо стає якимось сірим та непривабливим. Ти мусиш жити далі, але назвати цей кошмар життям складно; Скоріше режим очікування чогось… Недоброго. Ти чекаєш, але не розумієш на що саме. Можливо, на пробудження від затяжного сну.

Багато хто починає цінувати кожну хвилину, кожну секунду життя й рахує всякий подих, який в будь-який момент може стати останнім. Ввечері, лягаючи спати, ти переживаєш відсутність впевненості у тому, що з настанням ранку ти розплющиш очі.

Все це схоже на шалений марафон. Найвитриваліший дійде до фінішу, а комусь судилося назавжди зійти з дистанції…

День початку війни для мене й моєї родини означав тільки одне: життя як раніше вже не буде. Впевнена, що це усвідомили усі українці, які прокинулися вранці двадцять четвертого лютого від гучних вибухів. Перший постріл, другий, а потім цілком виправдане божевілля… Розуміння того, що ми зустрілися з війною віч-на-віч прийшло блискавично і не треба було нічого пояснювати. В той день я відчувала порожнечу й невимовну тривожність, яка доповнювалася панікою рідних. Я не могла сказати, що вона охопила мене також, але відчуття неминучої трагедії, яка ось-ось мала статися, пригнічувало мене. 

Після початку повномасштабної війни в Україні життя моє й рідних кардинально змінилося. Першим потрясінням було те, що будинок прабабусі під час ворожого обстрілу згорів, а з ним і наш сенс, адже це була не просто будівля, а справжнє коріння, яке простягалося вглиб настільки далеко й міцно, що ніщо й ніхто не зміг би його вирвати, але війна все-таки зруйнувала й покалічила нашу фортецю, яка опікувала своїм затишком і любов’ю усіх нас. Тепер же це просто згарище, а колись на тому місці стояла доглянута хатинка, чарівний сад і щаслива сім’я, яка тепер загоює душевні рани один одного, а спогади, що не дають спати ночами примушують серце боліти від невимовної утрати.

З початку повномасштабної війни мене найбільше приголомшив той факт, що моя бабуся, яка живе з нами разом, відмовилася їхати у безпечне місце та перебувала в окупації довгий час, відмовляючись покидати будинок. Мій татко приїздив до неї майже кожного дня, долаючи довгий шлях і ризикуючи власним життям в той час, як сама бабуся намагалася рятувати інших, а саме собак і кішок, яких сусіди кинули напризволяще, не забравши із собою.

Я б дуже хотіла аби весь цей невимовний кошмар припинився якнайшвидше, а ріки крові, що ллються рікою нині зупинилися й разом з цим страшенні муки людей.

Сьогодні слово Мир для мене означає перш за все спокій, як у душі, так і в усьому світі. Мир – це усвідомлення того, що ти в безпеці і ніщо не загрожує тобі та твоїм рідним. Ти можеш бути упевненим у завтрашньому дні та не переживати ніяких глобальних потрясінь, ані фізичних, ані моральних.