Галина Глобчаста | Луганська область

«Ти мені розкажеш, хто чим дихає»: окупанти катували старосту села на Луганщині»

58-річна Галина Глобчаста – сільська староста Красноріченської громади Луганської області. Нині про села цієї громади, Макіївку і Греківку, можна щодня чути з бойових зведень: прямо по них проходить лінія фронту. Тут агресор намагається пробити собі шлях до річки Оскіл. У 2022-му ці місця пережили окупацію. 3 березня 2022-го до Макіївки зайшли російські військові. А через кілька днів – 12 квітня – по Галину прийшли.

Жінку, розповідає вона, катували у приміщенні школи, погрожували вбити. Її відпустили додому, але за умови: вона збере інформацію і донесе на кожного односельця. Зранку Галині Глобчастій із чоловіком вдалося втекти.

Донбас Реалії (проєкт Радіо Свобода) розпитали Галину Глобчасту, яка знайшла прихисток із рідними на Львівщині, про російську окупацію, втечу і нинішнє життя.

Однокімнатне орендоване помешкання в маленькому містечку на Львівщині нині для Галини Глобчастої – місце проживання і її «офіс». Тут проживає разом із незрячою мамою, яка потребує постійної опіки і боїться, щоб донька залишила її навіть на короткий час.

Страх досі не полишив багатьох жителів громади, які зазнали російської окупації та евакуювались після її звільнення у жовтні 2022 року.

Галина Глобчаста

Щоденно Галина Глобчаста спілкується з односельцями, з яких близько 30-ти живуть неподалік від неї. А загалом у її рідному селищі Макіївка проживали на початок повномасштабної війни близько 400 осіб. Зараз це суцільні руїни.

Лінія фронту на Луганщині. Зараз вона проходить якраз по селах Макіївка і Греківка. На фото момент ураження важкої вогнеметної системи РФ українськими військовими

Галина Глобчаста детально розповідає, що тоді відбувалось. Вона пам’ятає все до дрібниць.

Українська Макіївка

34 роки жінка вчителювала у сільській школі, викладала математику і фізику. З 2014 року допомагала як волонтерка українським військовослужбовцям.

Говорить, що навіть не зауважила розмов, що Росія почне повномасштабний напад на Україну. Адже мала багато роботи і планів; не вірила у такий розвиток подій.

«У нас було таке «революційне» село. У 2020 році мене люди обрали старостою Макіївського старостинського округу. Люди дуже хотіли змін. У нас було фермерське господарство, ФОПи. Ми вже дуже добре жили. У кожній родині була машина. У будинках люди поробили ремонти. Ми утеплили свій будинок. Газу у нас не було, але палили дровами. Хотілося, щоб молодь залишалася в селі. Хотілося розвитку, освітлення села, інтернет підключили. Я займалась освітленням села і проґавила всі новини про війну», ‒ пригадує староста.

«Я дуже вірила своїм Збройним силам, не розуміла, як це можна у час розвинутих технологій почати отаку війну. Тому, коли мені зателефонував зять 25 чи 26 лютого, просив нас виїжджати, бо хвилювався, що російські війська у Куп’янську, то я не розуміла: як це вони в Куп'янську? Тому що це 70 км від нас», ‒ говорить Галина.

Куп'янськ після окупації, вересень 2022-го

«Я всіх людей обдзвонила і обійшла, просила евакуюватись. Ніхто не знав, що таке евакуація, і всі сказали, що залишаються вдома. Ніколи люди в селі не хотіли бути «рускіми». Ми завжди були українцями і розмовляли українською, таким місцевим суржиком», ‒ розповідає макіївчанка.

Галина Глобчаста серед односельців у рідному селі

Її чоловік Микола працює далекобійником. Якраз повернувся додому з чергової поїздки 22 лютого 2022 року.

«Мій чоловік служив прикордонником свого часу, і мав друзів у Росії. Ці люди приїжджали до нас, ми до них їздили востаннє у 2013 році. 24 лютого 2022 року дзвінок, і я чую голос друга чоловіка. Він мене запитав: «Галю, як у вас справи?». Кажу: «Готуємся воювати». «А що твої хлопці?» Кажу: «Візьмуть зброю і підуть воювати». А він: «Мої також будуть воювати». З іншого боку прозвучало: «Я знаю, що ви ніколи нас не пробачите, тому я сьогодні прошу вибачення. Після того я з тією людиною не спілкувалась, але його думка згодом змінилась, бо я дізналась, що він все-таки був у нас в Україні і не вантаж супроводжував, як казав», ‒ розповідає староста з Луганщини.

Галина Глобчаста серед односельців у рідному селі

Окупація

У перші дні повномасштабної війни місцевий фермер роздав людям крупи і олію, щоб допомоги вижити. 3 березня українські військові покинули блокпост перед селом.

«З березня о 16:30 чую гуркіт. Дивлюсь, їдуть 5 БТРів, на них сидять люди в чорному з пов'язками. Я зняла з воріт український прапор, а чоловікові кажу, що, не розбираючись, нас повбивають за прапор. Через 15 хвилин - стукіт, і чоловік пішов відкривати ворота. Вони забігли в хату зі зброєю, спрямованою на нас. Питали, де українські прикордонники. Вивели чоловіка, скрізь шукали. Пішли до маминого будинку. Чоловік просив не вбивати жінок і собаку. Одні пішли - прийшли другі. Десь так тричі. Як з’ясувалось, це була «міліція» з так званої «ЛНР», ‒ каже староста.

Галина Глобчаста серед односельців у рідному селі до великої війни

Наступного дня по Галину Глобчасту прийшли і відвели до приміщення школи.

Дорогою вона побачила розвалені військовою технікою ворота і паркани у людей. У приміщенні школи все було розкидано, багато зламаних речей. Російський командир цікавився, куди поїхали українські прикордонники, а також наказав старості обійти село і заспокоїти людей, щоб не було інцидентів.

«Він представився: Денис, командир. Пізніше я його по фото впізнала. Говорила з ним українською з суржиком, не переходила на російську. У селі були переважно пенсіонери, багато жінок із дітьми виїхало. Пішла селом і побачила, який страх був у людей. Особливо страшно було за старших і хворих селян. Мої тітка і дядько досі перед сном не роздягаються, бо у їхній хаті ночували російські солдати. У мене такого страху не було, а була якась огидливість, бо таке вони наробили, мародерили, ‒ описує Галина.

«Зайшла у будинок, де чоловікові було 85 років, вони поклали його на підлогу, і так він лежав довго, що ноги перестали ходити. Всі жалілись і хотіли знати, що буде далі. Російські солдати поселились у будинках, позламували двері у порожніх хатах. Виносили речі, тягнули все, що могли. Підійшла до двоповерхового будинку, в якому старші люди жили. Вони сиділи на кухні, а російські військові все виносили. Я кричу: «Що ж ви робите?», то на мене наставили зброю. Ходили з автоматами п’яні і змушували розмовляти російською, співати, спрямовували автомати на дітей, забирали продукти і курей», ‒ говорить Галина Глобчаста.

Галина Глобчаста (ліворуч, крайня) серед односельців

Із 17 березня у Макіївці стало менше російських військових, і старості села вдалося поїхати до Сватового, де вона купила людям ліки.

Залишки будинку у селищі Макіївка, нині і його немає

Катування і втеча

1 квітня 2022 року в село зайшли кадирівці. Одразу перед школою вони встановили свій блокпост. За словами Галини Глобчастої, чеченський командир оголосив людям, що повернуть їхні речі. Тим часом окупанти забрали з гаража старости мотоцикл.

«Мене колега з сусіднього села попередив, що у школі ‒ «кадировці, і просив не йти туди. Вони почали по-іншому поводитись, придирались до людей, обзивали. Я просила виїжджати, і сім'ї з дітьми втікали. У мене в селі була хвора і незряча мама, тому я вирішила не їхати», ‒ пригадує староста.

Галина Глобчаста каже, що мала відчуття, ніби з хвилини на хвилину по неї прийдуть. 12 квітня зранку ‒ стукіт у двері. І одразу було розуміння, що це по неї.

У будинку російські солдати нишпорили скрізь.

«Підняв диван, а там - фотографія сина у військовій формі, коли він у 2007 році був на службі в десантних військах. І погони. Забрали телефони. Про один на кнопках і забула, що він на зарядці, то як знайшли, почав кричати на мене: "Ти брешеш!" Включила комп’ютер, вони побачили лист, де я про погану дорогу писала раніше, і з криком до мене - що працюю на українську владу. Побачили світлини з 2014 року, коли я їздила до «айдарівців». Форму зі служби сина. Вони жилеткою закрили мені очі, руки за спину, головою до підлоги ‒ і повели. Везли мене на нашій машині. Привели в школу, завели в спортзал, поклали на підлогу. Ноги розставлені, лице замотане. Я почула по диханню, що я там не одна. Привели одну людину, але сказали: «Він наш», і його відпустили. Лежу, і по мене прийшли: руки за спину, повели на другий поверх. Там теж були люди в актовій залі. Поклали на підлогу, і я постійно чула клацання затвором біля себе», ‒ розповідає Галина.

«Потім повели у кабінет і дали телефон, щоб я його розблокувала. Кажу, що не мій телефон. Вони дістали багато різних і наказали шукати свій. Але не було. І тут почали мене бити, питаючи, куди заховала зброю. Намазали чимось холодним руку і тричі пустили струм. Було дуже боляче. Сидячи, він мене бив металопластиковою трубою. Задерли светр і намазали поперек, пустили струм десь із п'ять разів. Дуже-дуже боляче було. Тіло вигинало. Я дуже кричала. Змусив говорити російською. Я попрощалась з чоловіком, бо йому сказали, що вб’ють мене. Колю відпустили, я просила його тільки доглянути маму, не залишати її. Мене відвели у спортивний зал і прикували до батареї», ‒ переповідає хід подій жінка.

«Один прийшов (я думаю, це він мене бив), очі в мене зав'язані були, запитав, з якого року мій син. «З 1988 року», ‒ відповіла я. Він був його ровесником. Сказав, що всі його бояться, бо горло перерізає. Потім вони грали у футбол при мені, сильно товкли важким м'ячем по стінах. Я сиділа і думала: якщо вдарять, то загину. Таки раз попав цей м’яч у мене, але удар був слабший».

«У мене були два українські прапори і стрічки. Все заховала вдома. Коли привели чоловіка, то я сказала йому, що заховала в сарай, і вони ці прапори принесли. Ввечері мене повели в кабінет, де був «Лобзик», я його по світлині потім впізнала. Він сидів за столом. Там сиділи інші кадирівці без масок, були двоє у масках. Висипали переді мною прапори і стрічки. Він ногою взяв стрічки і мені каже: «Де ти цієї всієї гидоти набралась? Ми вирішили сьогодні тебе відпустити, але ти завтра зі своїм чоловіком підеш по всіх своїх знайомих і збереш інформацію, і не треба мені говорити, скільки у тебе людей. Ти мені повинна принести і сказати, хто чим дихає. Ти зрозуміла мене? Все, можеш йти», ‒ так староста вийшла з влаштованої окупантами катівні.

Так виглядала спина жінки після катувань кадирівцями

Додому вона повернулась пізно ввечері. У будинку все було розкидано. Протягом ночі хтось ходив подвір’ям і заходив до хати. Галина Глобчаста думала, що вночі їх просто розстріляють. А коли почало світати, вирушила з чоловіком геть із села. Взяти незрячу маму не могла: усіх, переконана, наздогнали б і просто вбили.

Люди мене переодягнули, побачили, яка я побита, дали грошей, і ми далі пішли полями

«Мама сказала нам йти, що вона потім постукає до сусідки, щоб допомогла. Ми вийшли без нічого: ані документів, ані грошей. Я прикріпила листок до каністри з пальним, що пішла по селу розповідати людям, як оформляти пенсію. Ми бачили колону з технікою, думали, що снайпер застрелить. Був рясний дощ, ми йшли полями на Греківку. Там люди мене переодягнули, побачили, яка я побита - дали грошей, і ми далі пішли полями. Десь о 20-й нас забрали українські військові. Кадирівці шукали нас по селу, але за межі не їхали. І дуже швидко звідти забрались, коли по селу почали стріляти. 14 квітня їх вже не було, і зайшли інші російські війська», ‒ каже Галина Глобчаста.

Так виглядала спина жінки після катувань «кадировцями»

Вони з чоловіком дістались до Дніпра. Зателефонував один із сусідів і повідомив, що її будинок «націоналізують» росіяни. Мамою опікувалась сусідка. У серпні 2022 року мама з родичкою виїхала з села: допомогли волонтери. Галина Глобчаста зустріла рідних у Харкові.

Знищений міст через Оскіл, осінь 2022 року

«29 серпня 2022 року я маму забрала, тому що я розуміла, що буде деокупація, і це буде щось страшне. Зараз села взагалі нема. Відходили російські війська і кинули бомбу на школу. Вони цільово нищили будинки, щоб в них ніхто не жив. Я один раз була біля свого будинку на початку грудня 2022 року, коли українські війська його звільнили. Там ще були люди, я вмовляла їх евакуюватись. Біжу до мого будинку і бачу жах. Він був частково зруйнований. Коли я побула вдома, я два дні взагалі не балакала. Оце для мене такий жах був, коли побачила все зруйноване і розбите. Село стерте. Ми лишились без нічого, а думали, що на старості маємо будинок, все робили своїми руками. Купили машину, яку в нас забрали. Я довго не могла плакати, от тільки тепер почала», ‒ ділиться жінка.

Галина Глобчаста, сільська староста Красноріченської громади

Коли почався український наступ восени 2022-го, частина людей евакуювалась в безпечніші регіони України, а частина виїхала до Росії. Галина Глобчаста знає, що дехто на неї доносив російським військовим.

Щодо факту побиття старости громади порушили кримінальну справу і триває суд. Опитані свідки і тривають дебати. Для Галини Глобчастої важливо, щоб світ знав, що роблять російська війська на її землі.

У рідному селі

Після побиття Галина Глобчаста довго лікувалась, проходила реабілітацію, працювала з психологом.

«Я немов застигла в цій війні: не можу дозволити собі ні відпочити, ні розслабитися. Дякувати Богові, почала плакати. Все у мені закипало від того, що зробили російські війська з моїм селом. Знищений навіть цвинтар, де поховані рідні. Багато моїх учнів воюють в ЗСУ. Я їх з дитинства їх знаю. Вони найкращі. Ми вистоїмо», ‒ каже Галина Глобчаста.

Вона намагається не падати духом, опікується мамою і допомагає доньці. Вірить у мирні часи і цю віру передає іншим.