Ворона Крістіна, 11 клас, Вишнівський академічний ліцей «Основа»

Вчитель, що надихнув на написання есе - Янішевська Оксана Іванівна 

«1000 днів війни. Мій шлях»

Мене звати Ворона Крістіна, мені 16 років, і ось уже три роки я живу в умовах повномасштабної війни. Війна для мене - це не тільки новини, не лише слова й заголовки в соцмережах, а й особистий досвід. Ці 1000 днів стали для мене і випробуванням, і уроком водночас, шляхом до розуміння себе, цінностей, народу.

Усе почалося рано-вранці 24 лютого 2022 року, коли перші звуки вибухів розірвали тишу мого рідного Бучанського району. Це був початок невідомості.

З перших днів вторгнення ми з батьками були змушені покинути рідний дім і вирушити до Тернополя. Товариш батька запропонував нам ключі від своєї однокімнатної квартири, де ми прожили там 3,5 місяці – три з половиною місяці, коли все здавалося тимчасовим, немов сон. Я пам’ятаю ті ранки, коли просинаєшся і на мить здається, що це просто страшне видіння, яке ось-ось закінчиться. Якось швидко, за ці декілька важких довгих місяців, я подорослішала, бо коли почалася повномасштабна агресія Росії проти України, була ще зовсім дитиною, яка мала свої буденні радості та мрії.

Але вже тоді я зрозуміла: війна – це не тільки страшні новини з екранів телевізора, це нова реальність, яку доведеться прийняти і з якою потрібно навчитися жити.

Звичайно там, на Тернопільщині, було не так страшно, як у Вишневому, але цей спокій був оманливим, адже в серці вирувала тривога за усіх тих друзів та знайомих, що залишилося вдома, за тих, хто був у Бучі, Ірпені, Гостомелі та інших населених пунктах, які зазнали окупації. Щоденні новини не давали спокою.

І ось 2 квітня мій край був деокупований. Ми відразу повернулися до Вишневого. Навчання стало не просто обов’язком, а символом мого прагнення до майбутнього, до кращого життя.

Багато чого довелося переосмислити. Я зрозуміла, що не можу стояти осторонь. Почала волонтерити разом з іншими містянами, збираючи посилки для наших захисників. Це стало моєю маленькою місією в цій великій боротьбі. Кожна зібрана коробка, кожен предмет у ній – це не просто речі. Це вдячність і підтримка тим, хто на передовій щодня ризикує своїм життям заради нашого спокою.

Нині я активно готуюся до НМТ і мрію вступити до університету. Навчання стало не тільки обов'язком, а й можливістю довести собі, що війна не забере моє майбутнє. Вона може змінити мої плани, вплинути на мій шлях, але не здатна зламати рішучість і віру.

Війна навчила мене, що освіта – це не просто знання, а потужна зброя, яка допоможе  зробити свій внесок у відновлення України. Мої амбіції стали ще сильнішими, мрії – глибшими.

Участь у самоврядуванні Вишнівського академічного ліцею «Основа» — ще один спосіб протистояти війні. Спілкуючись із молодшими школярами, я бачу, як важливо підтримувати один одного, надихати дітей, допомагати їм відволіктися й відчути, що вони не одні. Коли я бачу, як вони усміхаються, як їхні очі світяться цікавістю, розумію, що життя продовжується. Діти заслуговують на щасливі моменти, саме через них я відчуваю, що у мене є сила йти далі.

Війна змінила мене, змусила дорослішати швидше, змусила зрозуміти важливість кожного дня. 1000 днів війни - це 1000 днів болю, сліз, але водночас 1000 днів сили, згуртованості, єдності. Це 1000 днів, за які я навчилася цінувати прості речі - родину, друзів, навчання, Україну.

Ці 1000 днів війни стали для мене часом випробувань і зростання. Я пройшла шлях від розгубленої дівчинки до юної українки, яка точно знає, що хоче змінити цей світ на краще. Війна не зламала мене, вона лише загартувала мій дух. І поки у мене є сили, я боротимуся на своєму місці – допомагати, вчитися, підтримувати і мріяти, адже ми сильні й готові виборювати своє майбутнє. Кожен на своєму місці робить усе можливе, щоб наблизити цей день, коли Україна знову заживе вільно. Вірю, що попереду в нас ще багато перемог, і незабаром мир знову повернеться до нашої України.