Коли Світлана дізналася про війну, повірити в це було неможливо: вибухи, крики, паніка, страх, важко морально. Весь час думала,  як залишити батьків-інвалідів, як врятувати наляканих дітей, куди їхати? Як залишити рідний дім? Як вижити? Їхати чи залишитися, бо дома легше! Ці питання не давали дівчині наважитися на евакуацію. Коли Світлана побачила дівчину 13-15 років з простреленими ногами, яка намагалася вивезти рідних, виникла тільки одна думка: «Ми таке не забудемо!»

Твердо знаю: ніхто не пробачить!