Ангеліна Разінкова з чоловіком рятувалися від війни тричі. Вперше – з Донецька у 2014-му. Після повномасштабного вторгнення сім’я опинилася в Празі. На той час вони вже виховували дочку Аню з аутизмом.
Окрім біженецьких клопотів (вивчити мову, знайти собі роботу, а дитині – садок), кажуть, додалося відчуття самотності у новому середовищі.
Одного дня Ангеліна дізналася про творчі заняття для українських біженців, які організовує некомерційна організація AMIGA, і вирішила привести туди дочку. Малюючи, помітила жінка, дівчинка знімає стрес, а заодно знайомиться з іншими дітьми, соціалізується, вчиться краще розуміти себе.
AMIGA (з англійської – агенція міграції та адаптації) – організація, яку заснували у 2010 році вчені Академії наук Чехії та Карлового університету в Празі. Зараз це – волонтерський центр, що допомагає мігрантам у працевлаштуванні, надає психологічну підтримку, проводить заняття для дітей із особливими освітніми потребами. Тут працюють фахівці з України та Чехії. З початком повномасштабного вторгнення вони відкрили нові проєкти для українських біженців.
В організації допомагають не лише дітям із інвалідністю, а й їхнім мамам. Як це відбувається – читайте у репортажі проєкту Радіо Свобода «Ти як?».
Двічі побачивши на власні очі війну в 2014-му, Ангеліна Разінкова з чоловіком завчасно готувалися до повномасштабного вторгнення. Після вимушеного переїзду з Донецька подружжя мешкало в Бахмуті, а після боїв за Дебальцеве переїхало до Києва. Навчені гірким досвідом, за пів року до великої війни обоє склали іспити на водійські права та придбали авто. Тримали напоготові повний бак пального в машині, а під столом – зібрані сумки.
Станом на тоді подружжя мешкало в Києві, виховувало дочку Аню. У 3,5 роки їй діагностували аутизм.
Ангеліна Разінкова каже, що малювання допомагає її дочці Ані впоратися зі стресом
«Ми занепокоїлися, коли в дитсадках розпочалися проблеми зі спілкуванням, – пригадує Ангеліна. – Психіатр розписала план дій, що робити. Ми довго й важко йшли до прийняття та набивали гулі, звертаючись не до тих фахівців. Зрештою віддали дочку в приватний спецсадок, де її добре підтягнули завдяки різним педагогічним та психологічним методикам».
Світанок 24 лютого 2022 року сім’я зустріла в Будапешті – за три дні до нової фази війни друзі запропонували виїхати на відпочинок. Згодом подружжя переїхало до Праги, чоловік Ангеліни знайшов тут роботу (він і так мав право виїзду як батько дитини з інвалідністю).
Сама ж Ангеліна взялася посилено вчити чеську. Без знання мови, каже, важко було би зрозуміти особливості місцевих садків та шкіл, а отже – змогти влаштувати туди дочку.
«У незнайомому місці дитина з розладом аутичного спектру втрачає все, – каже жінка. – Свою квартиру, знайомі маршрути, улюблений куточок вдома. А це основа її спокою – і її треба було швидко відновлювати».
Жінка довго й не без відмов шукала садок, потім – школу. Рік водила дочку на підготовчі курси чеської та до психологів.
«Система відрізняється від української, вступ треба планувати за рік, – ділиться досвідом Ангеліна. – Приїхало багато наших мам, усім усе треба, всюди – шалені черги».
Не знаючи мови, вона не могла би пояснити вихователям та вчителям особливості поведінки своєї дочки.
«Дуже важливо попередити, що можна, що – ні, як діяти в критичній ситуації, – каже Ангеліна. – Для наших дітей бар’єр – не тільки мова, а й інвалідність. І щоб подолати всі ці перепони, мама тут має гарувати вдвічі більше».
До рутинних біженецьких клопотів додалося й відчуття самотності у незнайому місті.
«Наші діти хочуть спілкуватися з іншими, а нормотипові діти їх не приймають, – каже Ангеліна. – Вони не такі. Можуть побавитися 10-15 хвилин, далі інтерес зникає. З чеськими ж – не знають мови. Я почувалася розгубленою».
Ангеліна вперше прийшла в AMIGA за порадою знайомої – на арт-терапію для дітей і мам.
«За два роки ці заняття багато дали дочці, – каже переселенка. – Аня призвичаїлися долати стрес, малюючи. Коли має якісь невирішені питання, береться за папір – чи то вдома, чи на уроках».
Українці в Чехії
Дочка Ангеліни зараз ходить до школи, навчається на групі продовженого дня. Дівчинці допомагає чеська асистентка. За два роки у празькому дитсадку, де не було жодної української дитини, Аня добре вивчила чеську – тепер, іронізує жінка, підказує їй слова.
«Аня повертається додому, сідає, малює і розказує – така в неї психотерапія, – розповідає Ангеліна. – Перелічує історії, які завтра розкаже на занятті Лілі. Вона сяє і набирається енергії. Має можливість поспілкуватися з ровесниками, погратися, посміятися».
Озираючись на пережите – 11 років війни, обшуки подружжя окупантами, кілька вимушених переїздів, заняття з дитиною – переселенка аналізує, що ще тоді, у 2014 році, в неї почалися панічні атаки, тривожність та депресія.
Вона займається з психотерапевтом, а коли дитина на заняттях, спілкується за кавою з іншими мамами.
«Приходити сюди – це для мене як повертатися в родину, яка залишилася в Україні, – каже Ангеліна. – У перші роки після того, як я дізналася про діагноз дитини, не могла уявити, що колись так пишатимуся нею. Світ здавався безпросвітною темрявою, ми не спали роками. Інші діти вже спілкуються між собою, а моя тільки крутиться по колу і щось пищить. Сьогодні я пишаюся кожним її кроком, найменшим прогресом і знаю, що власну дитину не треба порівнювати з іншими».
Copyright (c)2022 RFE/RL, Inc. Used with the permission of Radio Free Europe/Radio Liberty, 1201 Connecticut Ave NW, Ste 400, Washington DC 20036.
.png "Імена")
