Бублик Станіслав, 10 клас, Безсалівська загальноосвітня школа І-ІІІ ступенів Лохвицької міської ради

Вчитель, що надихнув на написання есе - Трубка Марія Михайлівна

«1000 днів війни. Мій шлях»

Війна… Раніше до цього слова я відносився як до будь-якої історичної епохи. Але зараз це слово у кожного на устах. У моїй душі воно асоціюється з болем, ненавистю, патріотизмом. Початок повномасштабного вторгнення російської армії мені запам’ятається на все життя. Ми не чекали такого підступного удару. Братній нам народ зі зброєю в руках опинився на нашій землі.

Не передати словами те відчуття, коли просинаєшся і не розумієш, що коїться. Коли мені сказала мама, що почалася війна, то я одразу почав дивитися новини.

І перше, про що  подумав: чи йти до школи? Напевно, я ще не розумів всієї серйозності ситуації. Звісно ж, навчання відмінили. Я зі своїми друзями створив групу у «Viber», і ми всі разом почали переписуватися, висловлювати різні думки. Здавалося, саме цим ми підтримували одне одного,  слідкуючи за новинами, і від побаченого, ставало моторошно.

Першу половину того страшного дня я з родиною слідкував за новинами, а  потім, щоб хоч трохи відволіктись, ми все ж пішли снідати. Усі  були збентежені, мовчали.  

На жаль, після обіду сталося те, що одночасно було і зрозумілим, і неочікуваним: до мого батька зателефонували з сільської ради, сказавши, що потрібно негайно туди прибути. Ми зрозуміли, що це війна. Батько почав збиратися,  ми з братиком плакали, а батьки нас  заспокоювали. Через кілька днів старший брат, який навчався у військовому інституті,  теж був направлений в Одесу в досить небезпечне місце.

За нього теж ми дуже хвилювалися, але розуміли, що нічого не зміниться.

У перші дні, коли російські танки прорвали наш кордон і їхали зовсім недалеко від мого села , майже ніхто навіть з подвір’я не виходив, бо усім було страшно. Я подумав, якщо росіяни зайдуть в наше село, то вони просто усіх знищать. Пізніше я довідався із ЗМІ, як жорстоко поводилися орки на півночі Київської і Сумської областей. Від того мурашки ходили по спині, хотілося плакати, бо  думав лише про те, чи залишаться мої близькі і я живими.

З часом я почав звикати, що іде війна. Вже не біг в укриття, а з сім’єю знаходились у хаті. Постійно переживав за батька, який був на фронті, на передовій.

Ми з мамою з нетерпінням чекали телефонного дзвінка і намагалися бути спокійними. Але все одно хвилювалися. Одного разу я почув розмову мами з татом, де він сказав: “Давайте будемо реалістами, усім зрозуміло, що шансів вийти звідси у мене дуже мало”. Серце моє калатало. Вийшов надвір: сльози котилися по обличчю. Заспокоював сам себе, хотілося вірити, що війна вже скоро закінчиться і всі мої рідні повернуться додому. Але поки що цього немає… Мої односельці постійно, як можуть, допомагають нашим захисникам. Допомагаємо і ми, учні.

Наприклад, на початку війни всією школою збиралися і в’язали сітки, влаштовували і влаштовуємо  ярмарки - всі кошти відправляємо на ЗСУ.  

Чимало військовозобов’язаних нашої громади пішли виконувати свій обов’язок перед країною. Я щодня приходжу до школи і зустрічаюся з поглядами юнаків, які дивляться на мене з меморіальних дощок, встановлених на фасаді школи. Вони назавжди залишаться молодими, бо віддали свої життя за нас. Свідченням справжнього патріотизму українців є такий популярний вираз “Слава Україні! – Героям слава!”

Тепер часто лунає сигнал тривоги, нагадуючи, що в моїй Україні іде війна, гинуть наші хлопці… Дуже хвилююся  за свого батька, брата Владислава, односельців.

А нещодавно у нашій родині була безмежна радість, яку не передати словами. Приїхав у відпустку мій тато і старший брат. Раніше зібратися  з рідними  було звичайною справою, а зараз для нас це щось особливе. Усі за столом…

Але через 10 днів тато поїхав… Страшна, жорстока війна триває…

Вірю, що скоро  ми всі знову зможемо збиратися, весело проводити час, але вже без тривоги, звуків сирени і думок про війну. Я прошу у Бога  миру для моєї України, щоб нарешті закінчилась ця безглузда війна!