Шаповал Кароліна

Смілянська спеціалізована школа І-ІІІ ступенів №12 Смілянської міської ради Черкаської області, 9-Б класс

Учитель, який надихнув до написання есе, - Людмила Семенога

Чому бути українкою - моя суперсила?

Зазвичай ми починаємо цінувати щось тільки після втрати цього. Наприклад, так було зі мною, коли 24 лютого 2022 року почалась повномасштабна війна. Я зрозуміла, яке прекрасне життя було "до". Ніхто із моєї сім'ї не знав, що робити… Паніка зростала. Дехто починав запасатися харчами, дехто - виїжджали, аби захистити себе та своїх рідних.

Я ніколи не забуду, як стояла на ґанку свого будинку й прощалась із найкращою подругою. Ми думали, що більше ніколи не зустрінемось. Було незрозуміло: розлучить нас війна чи, може, просто доля... Тоді вперше у своєму житті я зрозуміла, наскільки дорогими для мене є мої друзі.

Частина українців не знала, що робити, як далі жити, проте інша  - сміливо йшла на фронт, щоб захищати Батьківщину. Безперечно, я пишаюся цими українцями, які до сих пір стоять на захисті нашої суверенності та недотоканності.  

З часом паніка і стрес стали частиною життя. Українці боролися з ворожими силами хто як міг: виготовляли коктейлі Молотова, будували блокпости, донатили гроші на ЗСУ... І ми вистояли…  Україна жила й живе.. Ніхто не взяв її "за три дні", а до цього часу намагається марно досягти успіхів. Все це через українську ментальність і єдність.

Моя мама хотіла вберегти мене, тому, коли нам випав шанс виїхати з України, вона погодилась. Коли ми від'їжджали з дому, у моїй голові виникали питання: "Що ти робиш? Коли ми повернемося назад? Як воно буле там?.."

Перший місяць за кордоном був, мабуть, найкращим: поруч була мама. Але потім вона поїхала назад в Україну, щоб підтримувати її економіку. Я залишилася одна серед чужих для мене людей, проте також українців. 

Я пишаюся, що я українка, тому що за кордоном люди дивувалися і захоплювалися моєю країною. Я дуже рада, що в школі мене прийняли досить тепло, проте не весь час я відчувала себе комфортно. Я постійно порівняла німецьких та українських дітей. Наші більш жваві, активніші… Чомусь часто з’являлися думки, що це через те, що нам так важко дістається воля. Воля, за яку боряться усі наші покоління. Це такий неосяжний термін, який може зрозуміти не кожен. Це щось таке, що закарбовано у нас всередині, саме в українців. 

Туга по дому розривала мене зсередини. Я сумувала буквально за всім: за людьми, будинком, друзями і насамперед за Батьківщиною. Тому я повернулася додому. 

Я пишаюся своїм народом. Ми об’єдналися, згуртувалися заради спільної мети – перемоги над рашизмом. І я знаю: перемога буде скоро, бо не можна зламати такий свободолюбивий народ. 

Мене радує, що українці надзвичайно привітні та гостинні. Насамперед згадуються села, в яких всі знають один одного та вечорами компаніями збираються за столом. Це і зараз об'єднує нас незалежно від розташування. А ще українці дуже працелюбні. А який же українець не вміє співати й жартувати? Пісня й доброзичливий гумор підтримують у будь-яких обставинах.

Наша культура, обряди і традиції, які створювались віками, також є приводом для гордості. Ніде за кордоном немає таких унікальних традицій. 

Ну, як не пишатися таким народом?

Так, інколи я відчуваю тривогу й занепокоєність, особливо коли звучить сигнал «Повітряна тривога». Але я довіряю нашому ППО, нашим захисникам і знаю: усе в нас буде добре. Тут моя моя земля, люди, які розуміють мене та допоможуть. Моя душа з Україною, бо це єдине місце, де я можу дихати на повні груди. Наразі моя сім'я матеріально допомагає волонтерам: виготовляємо окопні свічки, в'яжемо теплі шкарпетки, донатимо гроші тощо.

Я щаслива, що народилася у країні, яка має славну історію, багату культуру, автентичні традиції. Бути українцем - це велика честь.  Бути українкою - це справді суперсила.