Гудима Ольга, вчитель Херсонського академічного ліцею імені О.В.Мішукова

"Війна. Моя історія"

"Нехай лише не буде війни" - ці слова вибухають у нашій свідомості як вираз відчайдушності, а часом і болю. Старшому поколінню, дідусям та бабусям, відомий цей біль із власного досвіду, оскільки вони пережили жахливі війни, і для них ця фраза - не просто слова, а вираз туги за мирними часами минулого.

Сучасні діти вивчають про війни з книг історії, розповідей ветеранів, а тому й знають та уявляють її в теорії. Однак чи бажала б людина пройти цей шлях самостійно, спостерігаючи за жахіттям війни на власні очі?

Життя кожного українця перевернулося з ніг на голову 24 лютого 2022року. Того четверга кожен приймав рішення, про які ніколи б раніше не було б нагоди задуматися. Той день змусив нашу націю усвідомити, що війна - це не абстрактна історична подія, а реальність.

Я добре пам’ятаю той ранок. Ранок, коли щось усередині мене обірвалося. Мені здається, що починаючи з того зимового ранку я більше ніколи не поверталася до попередньої версії себе. Ми всі надзвичайно сильно змінилися.

Я помітила, що кожна мить до війни була передвісником біди: на початку лютого моя донька придбала квитки до Києва на навчання, а чоловік та я залишилися вдома в довоєнному Херсоні - найкращому місті на світі, яке наразі нещадно обстріляє ворог. Разом з нами того четверга поруч залишилися мій брат, похресник з Вінниці, наші сусіди та ще багато херсонців, котрі вірили, що все скоро мине та українська армія впорається з противником. Згодом так і сталося. Моя мама також не залишила місто, однак на той момент перебувала на іншому його кінці - біля Антонівського мосту. У той момент на думку спадала новина про падіння 70-метрового флагштока до Дня Незалежності в Херсоні напередодні, неначе доля кричала “стережіться”.

Я переконана, що ці перші хвилини розуміння ситуації неможливо забути та пробачити. На світанку було чути вибухи. Спросоння, звісно, важко було здогадатися, що це війна, але розуміння прийшло дуже швидко.

Згодом моєму чоловікові зателефонував брат з Миколаєва зі словами “почалося”. Такий наплив на мережу мав своє чітке відображення - зв'язок ледве проривався, а разом із ним й інтернет. Я телефонувала, телефонувала, аж допоки мама не відповіла. Було прийняте рішення бути обережними, але залишатися в місті. Насправді, різноманість варіантів була занадто обмежена: уже йшли жорстокі бої, що значно обмежило можливість пересування транспорту.

Донька дуже довго не підіймала слухавки, що змушувало серце битися частіше, підіймалася тривожність, тремтіли руки. Мені не вистачає слів, щоб виразити ту незрівнянну вдячність своєму чоловікові: у цей важкий час він став моєю опорою, тверезо роздумуючи та заспокоюючи мене, коли серце готове було вилетіти з грудей. Його рішучість та впевненість відчувалися як пристань у бурю. Моя дочка відповіла та одразу розпочала пошук квитків додому, незважаючи на страх та небезпеку. Найіронічніше, що за декілька днів до цього вона придбала квитки додому з нагоди 8 березня, аби відзначити свято в колі родини. Однак у Херсон вона вже не мала змоги потрапити.

Ночі, проведені нею на залізничному вокзалі Києва під час тривог, видалися надзвичайно складними. Небезпека наростала, а вибухи наближалися до нашої столиці. Незважаючи на це, моя донька та її знайомі знайшли притулок у добрих людей біля Києва, які відчинили свої двері та серця для тих, хто потребував допомоги.

Кількома днями після з болем на душі моя донька виїхала з Київської області. Так уже протягом півтора року ніхто з нас не має можливості повернутися додому, де ми змогли б почувати себе в безпеці. У душі назавжди залишаються ті безтурботні зимові місяці вдома на херсонським вулицях, наповнених щасливими голосами дітей, котрі, я вірю, ще повернуться.