Рябих Світлана Сергіївна, вчителька української мови та літератури Куп’янського ліцею №1 Куп’янської міської ради Харківської області

"Війна. Моя історія"

Крадійка книжок

25 годин української мови та літератури, гурток і класне керівництво в 5-Б. Ці слова зробили мене щасливою від Землі до Місяця й назад. Я не йшла, я летіла вулицями рідного Куп’янська. Моя усмішка освітлювала площу, бібліотеку - усе навколо. Куп’янський ліцей №1 - найкращий у місті - відтепер став моїм. Ця взаємна любов тривала 7 років. Аж доки її не розірвала війна.

11-Б клас: реєстрація на ЗНО, перші репетиції вальсу, випускний альбом. Усі ці проблеми вмить стали такими дріб’язковими й неважливими. У перші дні повномасштабної війни моє місто було окуповане. З вікна своєї квартири я бачила ворожих солдатів, які поганили мою землю своїми брудними чоботами.

Вони прийшли зі зброєю в мій дім, у найсвятіше для мене місце на цій планеті. Земля здригалася від танків, які безкінечними колонами нищили асфальт моїх чистих вибілених вулиць. Ворожі літаки краяли синє небо над моєю головою. Місто було оточене ворожими блокпостами. Неможливо було від них заховатися. Вони були всюди.

Ненависть на моєму обличчі окупанти бачили завжди, тому так ретельно завжди перевіряли мої документи. Щодня ці принизливі перевірки, огляди. Але я твердо вирішила будь що бути тут, бо мої діти були тут. Я відчувала, що потрібна їм. Вони ще більш розгублені, ніж я, так само не розуміють, що буде далі, як закінчувати школу, як вступати до омріяного вишу.

Зараз мені видається божевіллям викладати українську в окупованому місті, коли під стінами школи озброєні окупанти. Тоді я вважала це за свій обов'язок.

Опалення не було (але ж весна, а там і літо, лиш трошки потерпіти), зарплатню не виплачували з березня (ми ж в окупації), у квітні зник мобільний зв'язок (ми просто завчасно домовлялися про зустрічі й лишали записки в дверях), потім вимкнули електроенергію та воду (але ж є свічки, а вода із джерела ще смачніша). Я навчилася пекти хліб і перечитала всі книжки, які давно хотіла. А ще я випустила свій 11-Б. По-справжньому, зі щемливими піснями, вальсом і сльозами на очах. Цей випускний я планувала 7 років, і я його провела, я була зі своїми дітьми до кінця.

А потім мені різонули по серцю ворожі триколорні ганчірки, які розвісили на кожному стовпі в моєму рідному місті. Пішла чутка, що заберуть зі школи всі книжки українською мовою. Як усі? Цього вже витримати я не могла. Прийшла в бібліотеку з "величезним бажанням читати". Я брала все, на що падало моє око. Я взяла все, що могла подужати нести в руках.

Я завжди повертала книжки в бібліотеки, завжди. А ці знала, що не поверну. Я відчувала себе злодійкою, коли несла їх додому. Ручки пакетів різали мені руки, але я вперто несла свій скарб. Назустріч мені йшов солдат з автоматом. Мені по спині побіг холодний піт, але я впевнено дивилася в очі ворогові та простувала далі.

Зараз, перебуваючи закордоном, у повній безпеці я вважаю такий вчинок дурістю. Мене могли вбити за книжки. Просто за те, що я люблю свою мову, свою країну. Історія знає безліч прикладів, коли вбивали й за менше. Чи вчинила б я зараз інакше? Ні. Я так само б рятувала книжки.