Ми з сім’єю прожили в Бахмуті вісім років. Коли почалися обстріли, я з дитиною була на вулиці в дворі. Ми забігли в підвал і сховалися. Добре, що воно далі полетіло, але це було страшно і за себе, і за дитину. Біля нас була військова частина, її також бомбили. Я не могла просто спати по ночам.
Я боялася і дивилась новини про Маріуполь. Було страшно, як там люди гинуть, я боялася дуже. Я не хочу, щоб моя дитина загинула. І ми вирішили переїхати до Кропивницького. У нас там не було родичів. Ми просто туди їхали, бо вважали, що це місто більш безпечне.
Ми жили в домі на 11 під'їздів і дивились, що дехто з сусідів виїжджав. Масово почали виїжджати після 14 квітня, а ми поїхали першого.
Було страшно, що, в Соледарі залишався мій батько. Він же там побудував будинок, старався, всю пенсію туди вкладав, і йому було дуже важко виїхати. Соледар же почали в першу чергу питатися захопити. Там люди сидять на сухарях і воді. Прикро, що я ніяк не можу допомогти. Туди вже ніхто не їздив, бо там уже обстрілювалися дороги, і це було важко.
24 серпня батько вийшов з підвалу покурити, і його осколками снаряду вбило. Це мені розповідали сусіди. Сказали, що батька поховали в килимі біля дому, біля п’ятиповерхівки. Мені досі це болить.
Пізніше на фото і відео я побачила там у дворі якісь могили і запитала у людини, яка це знімала, чи то не могила мого батька, і вона відповіла, що то так то його могила. Є таке бажання, коли закінчиться війна, поховати його по-людськи.
Хочеться, щоб закінчилася війна, і хочеться повернутися додому. Дивлюсь ті кадри з Бахмуту, з Солідару, і не впізнаю свого дому. Мені ночами сниться те, яке воно раніше було. Як закінчиться війна, хочеться все відбудувати.
